А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив», – подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати – ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п’яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.
Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:
– Уставай, чоловіче, бо наше теля з’їло подорожнього!
Господар протер очі.
– Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.
– Відведи в ліс вовкам, – порадила жінка.
Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу.
А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:
– Давай, жінко, їсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:
– Ну що, чоловіче, було в тебе теля?
– Аякже!
– А яке воно?
– О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.
– А потім?
– Я схопився і – драла додому.
Багачка як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:
– Запрягай коні й – за телям! Я його не подарую!
– Не поїду, жінко. Мені соромно.
– Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.
Запрягли і – гайда! Під’їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
– Накрий мене веретою.
Багачка – до хати.
– Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
– А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. Господар виломив із плота дрючок і почав ним молотити по ряднині.
– А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..
Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.
Дурні багачки
В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка замість язика мала бритву в роті.
Продав вола, а жінка нарікає:
– Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.
Чоловік розсердився:
– Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.
– Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
– Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
– Скільки хочете за гусака?
– Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
– Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
– Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках – ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
– Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
– Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
– Сідайте, добрий чоловіче, – привітала гостя. – Скажіть, хто ви є і куди йдете.
– Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
– Йой, ми вас чекали! – І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. – Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
– У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
– Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
– А я звідки знала? – сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
– У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
– Красно дякую, – поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
– Най буде, беріть!
– Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
– Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і – щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
– Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
І туди гаряче, і сюди боляче
Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий – усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.
Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
– Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю – в брехуна потрапиш.
– А ти можеш подовжити день? – питає купець.
– Бігме, що можу! – й оком не моргнув селянин. – Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…
Радіє купець, аж руки потирає:
– Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, – сто талярів твої.
– Добре, спробую, – дав згоду селянин, – тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
– Що ж, – купець почухався за вухом, – як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав – машина готова!
– Тепер, паночку, крутіть, – і селянин показав на корбу. – Увечері я прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.
Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
– Ну, паночку, як? – питає й посміхається.
– Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…