Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці
Хоч у голові пусто, аби грошей густо
Лихо над лихами
Жив на світі бідний чоловік. Не знав він, за що взятися, щоб якось прожити з сім’єю, не вмерти з голоду.
– Немає кращого ремесла, як ліпити нові горшки й дротувати розбиті! – сказав він якось жінці й вирішив стати гончарем, а заодно й горшки дротувати.
Так і прозвали того чоловіка – Горшкодротар. Влітку чоловік робив з глини горшки, обпалював їх, возив до міста продавати. Зимою ходив по селах, дротував розбиті горшки, глечики та інший посуд. Непогано заробляв: за новий горщик йому насипали такий же горщик зерна, за подротований – півгоршка.
Везе, бувало, Горшкодротар горшки на ринок, весело насвистує та ще й наспівує, щоб люди знали:
– Горшки на продаж, горшки дротувати!
Почув якось цар, як дротар наспівує, й дуже сподобалося йому, що той хоч і бідний, та веселий.
– Чого ти, чоловіче, такий веселий? – питає цар.
– А чому б мені не радіти, не веселитись, коли я в житті ніякого лиха не знаю?
– Скажи, чоловіче добрий, чи ти можеш відповісти на таке запитання: що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– А чому б мені не відповісти? Знаю!
– Отож я своїм міністрам і загадаю таку загадку, хай попробують відгадати. Тільки ти дивись, нічого їм не кажи, якщо тобі добре не заплатять.
Скликав цар всіх міністрів до себе:
– Ви в моїй державі наймудріші люди. Ось я вам загадаю загадку: відгадаєте – будете і далі міністрами, не відгадаєте – ідіть під усі сто вітрів.
– Загадуй, відгадаємо! – закричали міністри, не давши цареві й договорити. Цар і питає:
– Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
Задумалися міністри.
– Ні, ми так швидко не відгадаємо!
– Приходьте тоді через три дні.
– Світлий царю! Три дні для такої загадки – мало! Дай нам бодай два тижні.
– Хай буде по-вашому! – погодився цар.
Пішли міністри по всій країні наймудріших людей розпитувати, та ніхто не може загадку розгадати. Зібралися вони через тиждень знову в царя.
– Ну що, мої славні і мудрі міністри, відгадали?
– Ще ні! – відповіли в один голос міністри.
Тим часом до палати залетів знадвору веселий приспів Горшкодротаря:
– Горшки продаю, горшки дротую!
– Пресвітлий царю! Дайте такий наказ, який заборонив би всіляким горшкодротарям кричати під царськими вікнами, – каже один із міністрів.
– Хай собі виспівує, коли він лиха не знає! – відповів на це цар.
Тут піднявся ще один міністр і каже:
– А може, він розгадав би загадку?
– Спробуйте! – відповів цар.
Наступного дня найстарший міністр відшукав у місті Горшкодротаря.
– Послухай, Горшкодротарю! Відгадай загадку!
– Яку?
– Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Я й не такі загадки відгадував, а над цією й думати нічого!
Міністр аж очі витріщив.
– Тобі, може, й дурниця, а я вже тиждень ходжу поміж мудрих людей, звідуюся, й ніхто мені не може допомогти відгадати.
– Даси сто золотих – відгадаю! – мовив Горшкодротар.
Бачить міністр, що Горшкодротар не жартує, виплатив сто червінців.
Горшкодротар і каже:
– Хіба може бути більше лихо, як злі сусіди? Це перше лихо на білому світі!
З цим і пішов міністр до царя. По дорозі зустрічає другого міністра. Той питає:
– А що, відгадав Горшкодротар?
– Аякже, відгадав за сто золотих!
– Хай він провалиться, той Горшкодротар, – мовив другий міністр. – Щоб я йому сто золотих платив!
Та хоч і розізлився на Горшкодротаря, все ж хотілося йому залишитися міністром. Довелося піти до Горшкодротаря, поклонитися:
– Скажи мені, що то на світі за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Плати сто золотих, скажу.
– Чи не багато це?
– Думаю, що ні!
Виплатив міністр сто золотих і чекає.
– Немає в світі гіршого лиха, як лиха жінка!
Прийшов до Горшкодротаря і третій міністр. І не тільки не поклонився, а набундючився й каже:
– Ей, ти, Горшкодротарю, що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Плати сто золотих, скажу.
– А ти хіба не бачиш, що я міністр? Я в царя права рука, тому мені всі повинні безплатно відповідати!
– Бідному чоловікові і за спасибі відгадав би, а тобі не скажу. Коли ти міністр, то маєш чим заплатити.
Розізлився міністр на Горшкодротаря й пригрозив:
– Ти, сякий-такий, знаєш, що я можу тебе розорити?
А Горшкодротар йому:
– Воно й видно, що ти і торбу взяв би від жебрака.
– Бачу, що з тобою не дійти до кінця. Даю тобі п’ятдесят золотих! Досить з тебе!
– Я за п’ятдесят і рота не розкрию!
Пішов розлючений міністр, так ні до чого й не договорившись.
На другий день прийшов знову:
– Ну що, дійшов до розуму? Береш п’ятдесят золотих?
– Ні, не беру!
– На вже, на! – шпурнув міністр гаманець на стіл. – Ось тобі сто золотих, кажи швидше!
– О ні, за сотню я сьогодні не скажу!
– А скільки ж тобі?
– Даси двісті – скажу!
Міністр вже і погрожував, і залякував, та нічого не добився.
Приходить на третій день:
– Ну, береш сотню?
– Ні, не беру.
– На, маєш двісті золотих, – шпурнув міністр гаманець Горшкодротарю.
– Ні, пане, тепер хоч би і тисячу давав, не скажу!
– Що, розбагатів надто?
– Не розбагатів, треба було вчора давати, скільки просив.
От прийшов строк, зібрав цар міністрів. Питає третього:
– Як у вас справи? Відгадали загадку?
– Пресвітлий царю, почекайте до полудня.
– Добре, почекаю! – погодився цар.
Прибіг міністр до Горшкодротаря, впав перед ним навколішки й благає:
– Відгадай ту загадку, зглянься! Не відгадаєш – мені кінець. Проси, що хочеш!
– Добре, добре! – каже Горшкодротар. – Коли так просиш, я тобі й без грошей скажу. Тільки ти ось що зроби…
Міністр дуже зрадів, коли почув, що Горшкодротар і загадку відгадає, і грошей не візьме, – і на все погодився:
– Що тільки накажеш, все зроблю!
– Посади мене на візок і вези в царський двір.
– Змилостився! – заблагав міністр. – На десяте село відвезу на собі, тільки не на царський двір! Побачить мене цар в упряжці – я крізь землю провалюсь від сорому!
– Скажу тільки при цій умові. А там роби, як сам знаєш!
Бачить міністр, що немає порятунку, впрігся до візка і везе Горшкодротаря разом з його горшками. Той сидить наверху й на весь голос приспівує:
– Горшки, кому горшки? Горшки дротувати!
– Та ти хоч не кричи! – просить міністр. – Дам тисячу золотих, тільки замовкни.
Та Горшкодротар не слухає, усе наспівує. На його голос вийшов цар з двома міністрами. Бачить – третій міністр тягне візка, а на візку горшки і Горшкодротар сидить, приспівує. Махнув цар рукою, щоб зупинився.
– Хто тебе везе? – питає Горшкодротаря.
– Дурна голова! Гіршого лиха й не знайти, це вже дійсно лихо над лихами!
Цар покликав до себе Горшкодротаря й міністра: – Віднині будеш ти, Горшкодротарю, міністром, а цей хай ліпить горшки і дротує їх.
Багач, що народив теля
Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.
Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:
– Ти за тиждень народиш теля!
– Жартуєш, Леську…
– Ні, бігме.
Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:
– Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
– Це може бути, чоловіче.
Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!
Жінка побідкалася й каже:
– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.
– Добре, піду.
Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади, – подумав багачисько, – вовки з’їли шандаря. Та буду мати чоботи!»
Узяв чоботи в торбу й пішов далі.
Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:
– Пустіть заночувати!
Господар питає:
– А ти хто будеш?
– Подорожній.
– Куди йдеш?
– До Коломиї корову купувати.
– Заходь.
Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.