Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Коби його обстригти, він втратить усю свою силу.
А чоловік повідав тото Самсоновим ворогам. Другим разом він прийшов до коханки та ліг спати, а вони його обстригли. Та й очі йому вибрали, щоби не видів. Що буде робити? – цапки лазить по землі.
Лазив він так і молився, аж тут надійшла якась жінка та й каже:
– Самсоне, іди цапки далі. Там буде такий дім великий, і буде камінь коло вугла. Помацай той камінь, і щоби той камінь підняв. Під тим каменем буде болото, щоби тим болотом очі помазав.
Найшов він той камінь, помацав, підняв його, помазав болотом очі і відразу провидів.
А волосся на його голові вже зачало підростати, і зачав він знов робитися такий моцний, як був.
А в тім домі були його вороги, що волосся йому стригли, їх там було доста, і був у них баль: вони пили, гуляли й співали. А той дім був на камінних стовпах. Самсон підійшов під той дім і так собі подумав: «Я тепер моцний. Але вони знають, в чім моя сила, і знов мене можуть обстригти».
Самсон найбільше виступав проти польських панів. Так, як той Довбуш. І тоті пани були на нього злосні та й тому йому очі вибрали.
Підійшов Самсон під той дім, де пили й гуляли тоті польські пани, хотів він їм заплатити за свої очі та й за все. Та й взявся за той стовп, та й потряс домом, та й той завалився. І Самсона там завалило, і всіх тих ворогів побило.
Цар Давид
Давид – то був собі такий цар. І добрий то, кажуть, був цар, та тілько не християнин. Ото ж то Господь і задумав його до пуття привести, нарядився купцем та й приїжджає до Давида купувати палац. А палац у Давида був такий, що не було кращого в цілім світі.
Ото купець і каже до Давида:
– А що, – каже, – царю Давиде! Не можна у тебе палац торгувати?
– А чому не можна? – каже Давид. – Та тілько не знаю, чи будемо сватами!
– Або чом?
– А так, – каже, – купче чужоземний! Коли маєш стілько злота, що всі мої люди наберуться і скажуть, що вони довільні, то палац твій, а ні – то й не думай!
– А добре, – каже, – царю Давиде! Вели збирати народ!
Зібрався народ із цілого царства, купець і веде його до їдної гори, і як поблагословив купець тую гору, то так вона злотом і розсипалась перед ними. Кинулися люди до того злота, понабирали стільки, скілько хто здужав підійняти.
Ото купець їх і питає:
– Що ж ви, люди, довільні?
– Довільні, довільні! – закричали люди та й усі розійшлися.
– А що, Давиде, – говорить купець, – не програв-єсь може?
– Не дуже і програв! – каже Давид. – Моя земля, то моє й злото.
– Та чия хата, того й правда, – каже купець, – а все-таки треба, щоби хто нас розсудив.
– А хто ж нас розсудить? – питає Давид.
– Та про теє не журися! – каже купець. – Єсть на світі такії люди, у которих обидва ми рівні. Ходімо на цвинтар, там нас розсудять умерлії.
– То ходімо, купче! – каже Давид.
От вони й пішли на цвинтар. Приходять, а купець і каже:
– Правдивії люди! Люди умерлії! Встаньте, люди, та розсудіть мене з царем Давидом!
А вмерці повставали, упали купцеві до ніг та й сказали:
– Правдивий Боже! Не нам тебе судити, а Тобі судити нас на вторім пришествії!
Аж тоді пізнав Давид, з ким судився, і з того часу став християнином. Все, бувало, тілько і робив, що писав святії пісні та грав їх на гуслях. І писав він та писав, і як списав уже цілую книгу, то і розрізав листи та й кинув на море. Ті листи, котрі були не святі, то ті потонули, а ті, що були святії, ті пливали по морю. Ото ангели і зібрали тії листи та й понесли до Бога, а Бог їх перечитав та й казав передати людям. От звідки-то почалась наша Псалтир.
Морські люди
Морські люди повстали з тих єгиптян, що гналися за ізраїльтянами, коли Мойсей виводив їх із єгипетської неволі, і потопилися в Червонім морі.
Коли Мойсей вів народ єврейський через море, то Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – і постав міст через воду. А «фараони» (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст – «фараони» й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея:
– Махни рукою на міст!
Мойсей махнув. «Фараони» були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник – і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду.
Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса – на рибу. І коні їхні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней постала шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять і шкури з них здирають, а м’ясо коптять. А із шкур тих чоботи шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане.
Бог для них і їжу особливу призначив.
Вони все довідуються, коли буде кінець світа, і бажають, аби він прийшов якнайскорше. Коли буває шторм на морі, тоді «фараони» вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають:
– Чи скоро кінець світу настане?
На це питання треба відповідати:
– Вчора світ кінчився, вчора!
Вони були б раді, аби світ кінчився. Морські жінки наділені надзвичайною вродою і знадливим голосом. Жінки ці підпливають до кораблів і починають співати. Якщо, за недосвідченістю тих, хто пливе на кораблі, їх не відганяти гарматними пострілами, то вони так устигають захопити своїми співами, що всі на кораблі засинають, і тоді «морські люди» перекидають його.
Пісень і казок народ сам не складає, а складають їх морські люди і навіть перекладають на ноти. По суботах звичайно грає море, на поверхню його випливають «морські люди» й починають співати різних пісень, а чумаки стоять у цей час на березі й навчаються від них пісень, які потім і виспівуються всюди по містах і селах.
Інколи вони виходять на берег і марширують закуті в залізо, а зброя їхня аж ряхтить до сонця.
Впіймати Морську Людину дуже важко, бо вона здатна перерізати хвостом будь-яку сіть. За народними переказами, одного такого були впіймали і три дні тримали у шаплику. Він сидів, скулившись і витріщивши очі, та коли врешті випустили його в море, він почав стрибати й плескати в долоні.
Легенда про Пілата Понтійського
(Давньоукраїнська легенда)
Був собі якийсь король іменем Литус в Римі, що мав за наложницю дівицю-однодумницю, а ту звали Пілла. Вона народила йому сина. Мати (згідно зі своїм іменем) назвала сина Пілатом. Коли минуло три роки, вона віддала сина до королівського двору батькові. А його батько мав ще одного сина від поштивої жінки. І виховувались вони разом із Пілатом, а, дійшовши певного віку, часто між собою сварилися і билися, бо той поштивий королівський син був вродливішим, мудрішим і сміливішим від Пілата. Позаздривши йому, Пілат зрадою убив свого брата наодинці.
Почув про це король, і жаль йому стало сина. Скликав він своїх мудрих вельмож і запитав їх, що йому з таким вбивцею робити. Ті відповіли:
– Покарати на смерть.
Король, не бажаючи ні вбивати Пілата, ані при собі тримати, подарував його римлянам, аби він загинув там без його відома. Такий подарунок король звик робити кожного року. В той час у Римі був невільником син франкського короля, якого теж віддали в неволю замість данини. І був він мудрішим і здібнішим від Пілата. Пілат позаздрив йому і теж убив. Дізнавшись про це, римляни засумнівалися і почали радитись, що з ним робити. Спочатку Пілат брата убив, потім франкського королевича, а скоро захоче бути володарем їхніх земель.
Отже, – вирішили римляни, – він винен і засуджений на смерть, то пошлімо його в ув’язнення на острів Понтійський до підступних людей, яких Понтус залишив для великих збитків. Вони звикли не підкорятись нікому, то ж нехай він буде для них суддею. Може, він своєю злістю і суворістю приборкає їх. А що заслужить, те нехай і терпить. І послали його римляни на острів. Пілат і сам не знав, куди його посилають, то ж мусив думати і старатись, аби не загинути від тих підступних людей. Незабаром він став старостою на острові Понті, і його назвали Пілатом Понтійським.
Потім єрусалимський цесар Ірод Ідумейчик, пан дуже мудрий і хитрий, довідавшись через своїх послів про спритність і сміливість Пілата і про його приїзд, покликав до себе і віддав під його владу всю місцеву старшину. Після смерті Ірода Пілат, даючи римському імператору Тиберію різні скарби, просив його, щоб той доручив йому все, чим володів Ірод в Єрусалимі. Тиберій дозволив, Пілат пообіцяв за це кожного року давати данину різними речами і грішми. І від того часу аж до мученицької смерті Христа панував Пілат над євреями Єрусалима.