Поснідає лінива дівчина й знову спати в садочку лягає, а двоє сиріт цілий день працюють.
Але мачусі всього було мало і мало. Найбільше злило її, що рідна донька сохла і чорніла, а Оленка з кожним днем розквітала, як у городі ружа. І задумала вона звести дітей зі світу. Одного дня проганяє сиріт із рідного дому:
– Ідіть служити і не вертайтеся. Я не маю чим годувати нероб.
Взяла Оленка Івася за руку, заплакали й пішли у світи.
А мачуха була чарівницею. Випустила з рукава чорну ворону і наказала їй висушити всі криниці, потічки, річки й озера, куди пішли Оленка з Івасем.
Йшли сиротята, йшли, Івасик дуже втомився і захотів пити. Побачив він коров’ячий слід, а в нім дощову воду і каже:
– Я нап’юся, Оленко.
– Не пий, Івасику, бо станеш телятком.
Далі побачили свинячий слід, а в нім воду.
– Я вип’ю цю воду, – каже Івасик.
– Не пий, братчику, бо станеш поросятком.
Але зустрівся їм овечий слід з водою. І не встигла Оленка слово вимовити, як Івасик припав до нього і вмить став баранцем.
Заплакала Оленка:
– Що мені тепер з тобою робити?
Зняла з себе пояс і веде баранця за собою. А ніде нема ні села, ні води. Аж далеко-далеко побачила палац. Підійшли вони ближче, а за палацом – сад, річка, луги і на брамі стоїть вродливий царевич. Проситься Оленка:
– Чи не взяли б ви мене на службу?
Подивився царевич, що Оленка дуже вродлива й каже:
– Чи не була б ти мені за жінку, бо я нікого не маю.
– Стану, але при одній умові, що цей баранець буде всюди зі мною. Що я буду їсти, те й він нехай їсть, де я буду спати, нехай і він там спить.
Так жили вони всі троє в добрі та гаразді. Царевич ходить на полювання, а Оленка з братом-баранцем вдома. Вона прибирає, пере, варить. Але мачуха питає чорної ворони, чи загинули діти, і чує, що живі-здорові.
Переодягається мачуха-чарівниця з донькою так, аби їх Оленка не впізнала, і разом ідуть до палацу. Царевич на полюванні, а тут сонце пече. Каже чарівниця:
– Ходімо, Оленко, купатися.
Прийшли до річки, роздягаються. А мачуха зайшла ззаду, скрутила назад руки, зв’язала осокою, до шиї камінь прив’язала й кинула Оленку у воду.
Каже чарівниця дочці:
– Тепер царевич буде твоїм чоловіком. Іди до палацу, лягай на її ліжко і чекай його.
Повертається царевич з полювання, а Оленка не зустрічає його. Входить до палацу, а вона лежить чорна, марна і з очима лютими.
– Чого ти так змарніла, Оленко?
– Я дуже хвора.
– А чим тебе рятувати?
– Заріж он того баранчика і звари мені з нього печінку і серце.
– Нехай буде так.
Пішов царевич ножа гострити, а баранець прибігає і проситься:
– Пусти мене з річкою попрощатися.
– Біжи, попрощайся.
Прибіг Івасик-баранець до річки й просить:
– Оленко-сестричко, рятуй мене. Хочуть мене зарізати – вже ножі точать.
А ріка відповідає:
– Я тебе вже не врятую. На мені камінь лежить і руки мої зв’язані.
Прибігає баранець, а на нього вже ніж гострий чекає.
Проситься ще раз:
– Пусти мене, царевичу, ще раз до річки, бо я ще не попрощався.
Відпустив його царевич, а сам пішов за ним. Сховався за кущ і слухає.
– Врятуй мене, Оленко, бо я вже зараз маю вмерти.
А річка відповідає Оленчиним голосом:
– Не врятую тебе, Івасику-братику, бо на грудях важкий камінь лежить і руки зв’язані.
А в цю хвилину крикнув царевич слугам нести сіті. Закинули слуги сіті в річку й витягли з води Оленку. Розв’язали руки, зняли з шиї камінь, покропили цілющою водою, і вона ожила. Питають, як так сталося. І вона розповіла про все.
Знайшли стару мачуху-чарівницю, зв’язали її разом з дочкою і кажуть:
– Прощайтеся з цим світом, прокляті.
Почали вони проситися, але царевич витяг револьвер і забив мачуху разом з донькою. Як викинули їх за браму, то все розквітло: сухі дерева, зів’ялі квіти, трава. А з баранця знов зробився Івасик.
І на цьому кінець.
Казка про Бову Королевича
Жив цар Кірбіт Вірзалович і мав собі дочку, дорослу дочку мав.
А кругом нього жили два князі, знатні князі, багаті. Одного князя, князя Гвидона, цар любив, а другого князя, князя Додона, дочка любила.
От дочка збирається заміж, а батько не хоче віддати за князя Додона, а тільки за князя Гвидона. Дочка ж любить Додона, та що вдієш, воля батькова, як батько скаже, так і буде. Вийшла вона заміж за князя Гвидона. Рік-два прожили, народився у неї син і назвали його Бова Королевич – красень, і ріс не по днях, а по часах.
От минуло три роки, став він здоровий і сильний. А мати його замислила злодійське діло – знищити свого чоловіка князя Гвидона і вийти заміж за Додона. Кірбіт Вірзалович, її батько, вже на той час помер, залишилась вона сама. Задумала злодійське діло і написала листа до князя Додона. Призвала одного гінця, дала листа і сказала:
– На! Завези князю Додону і привези мені відповідь, а ні то голова з пліч!
Взяв гінець, завіз, дав Додонові.
А вона йому пише: «Милий і дорогий мій Додон, я тебе любила і люблю. А Гвидона я не люблю, віддав мене батько силою. Я три роки терпіла, більше терпіти не можу».
Додон їй написав: «Ти підлаштуй так, щоб я міг його де-небудь знайти і вбити».
Вона зразу ж написала другого листа, призвала гінця і послала. Пише йому: «Я Гвидона вишлю в ліс».
А в старі часи такі були князівства: місто, а кругом міста проведений канал, наповнений водою, річка і на всі чотири сторони ворота і мости. Хочуть кого впустити в місто – ворота відчиняють і міст опускають. А ні (ну, коли там нападав хто) – ворота замикаються і міст піднімається.
От вона вислала свого чоловіка. А як вона його вислала? Хитрощами! Вона було все прикидалася слабою, а коли Додон їй передав, що «візьму тебе заміж», так вона зробилась здорова й весела. А перед Гвидоном хвора. Прикликала чоловіка й сказала:
– Чоловіче мій, знаєш, у мене була ворожка й ворожила мені про мою хворобу. Загадала такі ліки: щоб ти, мій чоловік, виїхав у ліс і своїми руками вбив дике козеня, розрізав і витяг у нього серце, привіз додому і мені сам зварив. І як я його з’їм, тоді буду здорова.
Князь Гвидон нічого й не подумав лихого. Сам був мисливець. Призвав слуг, осідлали коня, взяв з собою одного провожатого, сіли верхи і помчали до лісу.
Тільки вони виїхали з двору, а вона зразу ж наказала підняти мости і замкнути всі ворота. А сама вийшла на башту (була така башта, щоб було видно кругом) і дивиться. Дивиться й дивиться, баче – чоловік поїхав у ліс, гониться там за дичиною. Коли це князь Додон з військом летить прямо туди – за Гвидоном, у ліс. А вона все дивиться. Бігали вони, поки знайшли, де Гвидон. Гвидон же тільки з одним провожатим, а у Додона сотня душ озброєних. Побачив Гвидон – давай тікать, а ті давай ганятися за ним. Тікав Гвидон прямо до перших воріт, до першого моста. Прибіг – міст піднятий, ворота замкнені… Гайда до других! Пригнавсь до других, і там так. Об’їхав він кругом всього міста – всюди ворота були замкнені і мости підняті. Тоді він з розгону кинувся в річку, а Додон зверху давай стріляти. Та там і вбили його.
Зразу ж княгиня веліла відкрити ворота і спустити мости. Відчинили, мости спустили, Додон з військом урочисто в’їхав у місто, музику наперед, і почали гостювать, гулять.
А Бові Королевичу було три роки. От вони там стільки гуляли, Додон захотів побачити її сина, говорить:
– У тебе ж є син, здається, його звуть Бова Королевич, як би його побачити?
Вона приказує нянькам:
– Ану ж бо, приведіть Бову Королевича!
А Бова Королевич уже почув від няньок, що мама зробила недобре діло, заховався і не схотів бачити Додона. Потім пішли няньки і мамки, почали його силою тягти, але нічого не могли зробити. Він, хоч і три роки мав, а такий міцний був, як ті богатирі. Все ж притягли його силою. Він тільки глянув раз на Додона, а потім вирвався і втік. Уже мали його знайти, Додон розсердився, відчув, знаться, недовір’я пасинка, зрозумів, що він уже проти нього стоїть.
От Додон живе і все думає: «Як би знищити того Бову?»
Одного разу прокинувся і говорить жінці: