Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав – адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
– А що ти там жуєш?..
– Що ж нам жувати, пане? – одказує візник. – Жую суху солому!
«Тьху! – скривився пан. – Мужик – як та худобина!..»
Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…
Довелося ще на одну нічку зупинитися у лісі.
Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
– А що ти там жуєш?..
– Що ж нам жувати? – зітхає візник. – Знову кляту солому жую!
– Може… може, і мені даси? – просить тихенько пан.
– Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю…
– Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
– Тоді прошу красно!..
Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.
Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.
– У тебе, – каже візникові, – мабуть, воляче горло – таку погань їси!
А візник уже регоче, аж за черево береться…
Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.
Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, – зразу й дорогу вже знайшов.
Заїхали у якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.
Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задарма: взяв од нього потрійну платню.
Закопане золото
Мав тато трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, тато працював, як віл, – чорнів від роботи, руки йому пухли, кров висікала з пальців, а сини ходили собі понад ріки, лісами, висиплялися у садку.
Казав їм тато:
– Сини мої, працюйте, бо тяжко вам буде, коли я вмру.
А найстарший син говорить:
– Ей, тату, працюй, поки можеш, а ми будемо працювати, як тебе не буде.
– Та ти не вмієш нічого, – каже батько.
– Я оженюся – буде жінка працювати.
Другий син говорить:
– І я оженюся.
А третій:
– Я так само зроблю, як і мої брати.
Але тато працював-працював та й занедужав. Прийшли сини, питають:
– Тату, ти вмираєш, а що нам лишаєш?
А тато бідний був, але мав мудру голову, подумав і каже:
– Діти, шукайте в землі золото.
– А в якому місці ви закопали золото? – питають сини.
– Оцього я вам не скажу, – відповідає батько. – Копайте город, оріть ниву, садіть, обробляйте, збирайте – там і золото знайдете.
Полежав батько трохи та й умер. Прийшла зима, сини переїли все те, що батько настарав, а нового нічого не садили й не сіяли. На другу зиму голодують ліниві сини.
Пішов найстарший брат пари шукати – вернувся з гарбузом, пішов середущий сватати дівчину – не пішла за нього, пішов і наймолодший – ніхто не хоче ледарів. Добули якось до весни, а навесні давай золото шукати. Перекопали весь город – не знайшли золота, засадили картоплею – вродилася їм файна картопля. Пішли ниву копати. Скопали ниву – нема золота, але посіяли яру пшеницю – вродилася пшениця така буйна, така здорова! Помолотили, відвезли зерно до млина, намололи муки, напекли хліба, посідали свій хліб їсти, а наймолодший брат говорить:
– Ой, які ми, брати, дурні! Бачите? Золото уродилося. Добре нам тато казав, аби ми шукали в землі золото!
Брати повставали з-за столу, закасали рукави поза лікті й узялися до роботи. Відтоді земля давала їм золото: родився хліб. Вони дбали, все мали, скоро поженилися. Разом з жінками сходилися й при столі говорили:
– Якби-то наш мудрий батько тепер жив, то і нам би ліпше було.
Заморське яйце
Одного разу, ще в давні часи, жив собі багатий – пристрасний коняр. Як тільки почує про гарного коня, зразу мчить туди, щоб придбати для своєї стайні. Єдина його мрія – мати таких коней, яких ще ні в кого нема. То ж і вештався цілими днями по ярмарках, аби не проґавити доброї нагоди.
От якось цей завзятий коняр приїхав до міста.
Помітив його бідний селянин, який приніс на продаж баклажани. Тоді ще такі овочі були рідкістю. І селянин вирішив покепкувати з багача. Зняв з голови крисаню і низько поклонився:
– Маю для вас, паночку, товар.
Багач зупинився і витріщив очі на рідкісні овочі:
– Чим це ти торгуєш?..
– Торгую я заморськими яйцями, з яких вилупляються лошата. Та такі красиві, яких ні в кого ще нема!
– Ти диви! – здивувався завзятий коняр.
Бачить селянин, що багач не вельми на розум багатий, та й каже:
– Слухайте сюди… Покладете оце яйце в решето, самі сядете на нього і будете сидіти, поки лоша не вилупиться.
– І довго треба на ньому сидіти?..
– Три тижні, не більше.
Почухався в лисину багач:
– А чи не може хтось із слуг на ньому сидіти?..
– Чому ні? Але в такому разі вилупиться лише нікчемна шкапа.
Зітхнув багатій і вибрав якнайбільший баклажан.
– Що просиш за це?
– Сто талярів, ні шеляга менше.
– То дорого! – скривився багач.
– Зате через рік ви будете мати такого коня, що й під цісаря не стидно!
– Гаразд, одне яйце беру, – заквапився коняр. – Якщо вилупиться з нього таке лоша, як кажеш, то я у тебе цілий віз оцих яєць куплю.
Повернувся багатій додому, звелів наймичці принести до його спальні решето й вистелити його гусячим пухом. Потім обережно поклав на м'яке дно заморське яйце і сів, як квочка на сідало.
– Тепер ще обклади мене зі всіх боків подушками і перинами, бо мені тут довгенько сидіти, – сказав багач оторопілій наймичці. – Будеш приносити мені їсти й пити. І нікого не впускай! Говори всім, що я занедужав.
Сидить багач на решеті тиждень, сидить другий та все прислухається, чи не чути іржання лошати… Минув і третій тиждень – не подає голосу лоша!
«Не обдурив мене той хлоп? – стривожився багач. – Почекаю день-два…»
Але й за три дні не висидів лошати.
Розсердився багач, вхопив овоч, вибіг на город і з усієї сили вдарив ним об землю. А під головкою капусти саме сидів заєць. Сполоханий, він метнувся вбік і щодуху дременув у поле!
А багач подумав, що то і є лоша, та й стрімголов кинувся за ним. Але куцохвостий уже зник з очей.
Багач схопився за голову:
– Такого коника я втратив!
Потім довго никав по всіх ярмарках, сподіваючись зустріти селянина з дивовижними заморськими яйцями. Та марно! Хитрий селянин, видно, намагався не потрапляти вже йому на очі…
Заяче сало
Їхав пан з кучером Іваном у далеку дорогу. Вони їхали мовчки, але мовчанка обридла. Пан і надумав поговорити. В цей час вискочив заєць. Пан і почав свою розмову з зайця.
– От у мене в лісі водяться зайці, тільки не такі, як оце пострибав маленький, а великі. Я з-за границі привіз на розплід. Одного разу я зібрався на охоту, взяв із собою чоловік з десять загоничів. Вони нагнали на мене зайців, а я їх тільки – бах! та бах! Тоді я набив їх десятків зо три… А одного забив, то такого величезного, як баран завбільшки! Ну, а коли здер з нього шкуру, то було більш як півпуда сала. От які в мене зайці!
Кучер слухав, слухав, а далі і каже:
– Но-о, гніді, скоро вже і міст той, що під брехунами ламається.
Почув це пан і каже:
– Чуєш, Іване, так от які зайці бувають! Правда, що в нього півпуда сала то не було, а так, фунтів з десять.
– Звісно, заєць зайцем, – каже Іван.
Ну, їдуть далі, а пан знову до Івана:
– От що, Іване, а чи скоро вже буде той місток?
– Та скоро вже, пане, – каже Іван.
– Так от знаєш, Іване, – продовжує пан, – мабуть, що на тому зайцеві і десяти фунтів сала не було – так фунтів три-чотири, не більше.
– Та мені що, – каже Іван, – хай буде і так.
Але проїхали трохи, пан повертівся на місці та й знову:
– А чи скоро, Іване, вже той міст буде?
– Так, скоро, пане, ось-ось, тільки в долинку спустимось.
– Гм, – каже пан, – а знаєш, Іване, на тому зайцеві і зовсім сала не було – сам знаєш, яке на зайцеві сало.
– Та звісно, – каже Іван, – заєць зайцем.
Спустились в долину, а пан і питає:
– А де ж, Іване, той міст, що ти про нього говорив?
– А він, пане, – каже Іван, – розтопився так само, як те заяче сало, що ви про нього говорили.