– А, так це ти?
– Я.
– Ну іди ж ти у хату, так ми тобі і віддамо твоє теля.
Хома здуру і пішов. От тільки що він на поріг, а тут як ухопили його за шерсть та як почали кулачити, щоб не робив слави людям та не лякав їх. Кулачили-кулачили, трохи печінки не відбили; доти його вчили, поки Хома якось не вирвавсь із рук та не втік із хати. Як вихопивсь із хати, та тоді давай Бог ноги: насилу з душею втік. Приходить додому, до своєї жінки, а вона його і пита:
– Ну що, чоловіче, узяв своє теля?
– Хай тебе поб'є лиха година з твоїм телям. Тепер я знаю, що то воно за теля таке було.
– Тю, тю на тебе! Верзе не знать що; сказано – «дурному ні в людях, ні дома», так воно й єсть.
Життя і смерть
Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім'ї двоє діточок – дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
– Хто ти? – питає чоловік.
– Не впізнаєш? Я – Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
– Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним – усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
– Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б'ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола – на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив'язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
– Ну, чого стоїш?
– Я ще не готовий, – відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
– Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
– Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
– Раз так, ходи зі мною! – і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший – знає мало. Йому не так шкода помирати…»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
– Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
– Забери мене. Тільки попрощаюся із сином – і прийду.
– Я тебе чекаю! – промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.
– Чекай! – гукнула мати.
Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить – син усміхнений, здоровий.
І казці кінець.
Жінка і курочка
Жила раз стара баба та мала курочку. Тоту курочку так бавила й пестила, як би яке котятко. За то несла їй курочка щодень по однім яйці.
Але стара не вдовольнялася одним, та й захотілося їй, що та курочка хоч по двоє або аж по троє яєчок на день несла. Ну що тут робити? От коротка рада: «Чим ми кому ліпше, так і він нам».
І стала курочку ще ліпше доглядати і пхати в неї, як в дірявий мішок. Коли же курка спаслася та стовстіла, то й цілком нестися перестала.
Якщо замного жадаєм, то й то тратим, що маєм.
Жінка й силач
Чоловік був не беручкий до роботи і легкого сумління. Він не знав, що жінка його дуже сильна, як впадає у нерви, то часом її бив. Так не раз бив, що вона сховається під піч, а він вхопить кочергу і бодай кочергою наштурхає.
Базарного дня збирається з жінкою на ярмарок: везуть поросят продавати. Доїхали до міста, а тут йде юрба людей, бубнярі бубнять, а попереду – височезний, здоровий і сильний богатир. Зупинився серед майдану, бубняр оголошує:
– Слухайте, люди! Сходіться на міську площу! До нас приїхав борець з світовим ім'ям, і він буде боротися, якщо надибає пару по собі!
Йдуть далі, а борець так бутить на людей, як той віл, що хоче бити:
– Бу-у! Бу-у!
А ця жінка, що їхала на возі, вчула його голос і відзивається:
– Бу! Бу!
Чоловік перелякався і каже:
– Тихо, жінко, то є світовий борець.
– Ну-ну, та й я на світі живу.
Борець минає віз і знову:
– Бу-у! Бу-у!
А жінка з воза:
– Бу! Бу!
– Та тихо, бідо, бо він зараз прийде до нас, та й кісток не позбираєш.
– Яка, чоловіче, біда? Біди ще нема, хіба буде, – і знову бутить.
А борець підходить до воза, злапав коня за капистру й подає руку жінці:
– Здорова будь, сестро!
– Здоров, брате!
Той потис жінці руку, а вона сміється:
– То вже вся сила твоя?
Він піднатужився, а вона далі сміється:
– Все вже?
– Все.
– То дозволь тепер мою силу випробувати.
Як взяла його за руку, як потисла, то шкіра на пальцях потріскала, лише голі кістки лишилися. Борець подивився на руку й каже:
– Ну, сестро, не встидно мені з тобою боротися. Підемо на плац.
– Підемо.
Поки зібралися люди, посиділи обоє. Через якоїсь півгодини він каже:
– Я на тебе вже надивився, а ти на мене. Тепер ще треба, аби люди на нас надивилися. Пора братися до роботи.
– Як боротися, то боротися.
Вийшли на плац, узялися попідсили, але побороти її силач не може. Каже:
– Тепер, сестро, весна, то я заб'ю тебе у землю, як колика.
– Прошу дуже.
А міський плац утрамбований, земля тверда. Борець підняв її над собою й по кісточки забив у землю.
– То вже усе? – питає вона.
– Ні, ще не все.
– Ану, поправся.
Він ще раз як нею гримнув, то забив по коліна.
– Спробуй ще раз, – каже вона.
За третім разом забив у землю по пояс. Вона вискочила й говорить:
– Я теж ґаздиня й хочу хоч чоловікові показати, що я чогось варта.
– Маєш повне право.
Вона його як підняла, як загараздила у землю по коліна, а ключ розімкнувся, і ноги відділилися від тулуба. Подумав він собі, що життя вже нема. Що робити? Знімає з себе золотий пояс і дарує жінці:
– Упережи, сестро, себе, бо ти цього варта, а я носити цей пояс не вартий.
Вона взяла пояс, а то – з чистого золота. Де силач не боровся – всюди перемагав, і місто давало йому великі гроші за це видовище. Він купував таку золоту бляшку, як палець, і чіпляв на пояс. Бракувало ще три бляшки, і весь пояс був би у золоті.
Жінку вітають: плещуть, на руках піднімають. А чоловік, як побачив, що вона така сильна, а він її бив – лишив коня з возом, а сам утікає. Жінка кричить поліції:
– Доганяйте чоловіка, бо покидає мене!
Приводять його і питають:
– Чого ти, чоловіче, від такої славної жінки утікаєш?
– Йой, утікаю, бо мені буде кінець. Я ж її не раз бив та й кочергою аж під піч заганяв. Якби був знав, що вона така сильна, то не робив би такого.
А жінка говорить:
– Чоловіче любий, їдьмо додому.
І вони ще довго жили, але чоловік більше й пальцем її не торкнув.
За потрійну плату
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину – сам їсть і п'є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
– Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
– Який же ти у біса візник! – розсердився пан.
– Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину.