Уморився Іван, ліг відпочивать. Трохи оддихнувши, встав і пішов у город. Люди саме несли на базар продавать хто паляниці, хто крашанки в коробці, а хто квас у відрах. Іван як заграв у дудочку, так і пішли всі танцювать. Один чоловік ніс коробку яєць та побив їх чисто, танцюючи, і сам як чортяка убрався в яєчню. Ті, що спали, посхвачувались та давай і собі танцювать: хто голий по хаті, хто без штанів, хто без сорочки, а хто без спідниці. Пішов увесь город перевертом: і собаки, і свині, і кури, все чисто, що було живе, пустилося танцювати.
Уморився Іван, граючи, і пішов у слободу найматися в робітники. Прийшов, а зустрічає його піп.
– Наймись до мене, добрий чоловіче, в робітники.
– Добре, – каже Іван.
– А що ти візьмеш у год?
– Та я недорого візьму: п'ять карбованців.
– Як так, то й так, – каже піп.
Найняв він робітника та на другий день і послав волів пасти. Погнав Іван волів на сінокіс, а сам виліз на стіг і сидить, а воли пасуться. От згадав він про свою дудочку і заграв. Як заграв, а воли зараз і пішли танцювать. Танцюють і танцюють, уже воли чисто поперепадались. Пригонить Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати смичуть гнилу солому і їдять. Сам Іван повечеряв та ліг спать. На другий день погнав знову волів пасти. Пас, пас, а потім знов заграв, і все пішло танцювать. Дограв до вечора і погнав волів додому голодних і замучених танцями. Дивиться піп на худобу та й каже:
– Де він їх у чорта пасе, що вони такі худі та голодні?
От він вирішив самому піти і подивитися, де той Іван їх пасе. На третій день погнав робітник волів пасти, а піп і собі слідом за ним. Пішов та й сів у тернику. Сидить і вигляда, що Іван буде робить. А той знов виліз на стіг та й давай грати. Як пішло все танцювати – воли і всяка тварюка, а далі і піп у тернику. Терник був густий, і піп як почав по ньому плигать, як почав, то й порвав на собі штани, рясу, сорочку, а косу та бороду чисто вискуб терном.
Бачить піп, що лихо, та давай кричать, щоб робітник перестав грати. А той грає собі і не чує. А далі зирк у терен, коли піп плига, як оглашенний, він тоді й годі грать. Піп вискочив та й дав тягу додому.
Добіг до села та як чкурнув вулицями. Люди його не пізнали, дивляться, що в нього тільки клапті висять з одежі, а все тіло видно, і давай на нього тюкать. Він тоді звернув з вулиці, переліз через тин та як гайнув по городах бур'янами, а собаки за ним. Дехто думав, що розбійник, та давай його цькувать собаками. Прибіг піп додому увесь в реп'яхах. Попадя не впізнала та з переляку і каже робітникам:
– Біжіть виженіть з двору скаженого чоловіка.
Ті побігли з дрючками, аж він до них забалакав.
Тоді робітники узнали попа, привели його в хату, і давай він попаді розказувать про Івана. Попадя слухає та тільки дивується.
Увечері пригнав Іван волів, загнав у загін, дав сіна, а сам пішов вечеряти. Увійшов у хату, а піп йому й каже:
– Ану лишень, Іване, заграй попаді коротенької пісні.
А сам узяв та й прив'язав себе до стовпа, котрим був підпертий сволок у хаті. Іван сів долі біля порога і почав грати. Попадя вмостилася на лаві, щоб послухать, як він грає, та як схопиться з лави і давай танцювати. А далі як закрутиться якоїсь панської, та й мало їй місця. Де в чорта взялась кішка, вискочила з-під припічка та давай і собі плигать. А піп державсь, державсь руками, а воно його так і сіпа біля стовпа. Сіпало, а далі канат ослаб, і давай тоді піп стрибать кругом стовпа на канаті. Стрибав, стрибав та вже аж боки понамулював канатом, а тоді давай кричать Іванові:
– Годі! Перестань! Хай тобі біс!
Іван перестав грать, сховав у пазуху свою дудку та тоді й пішов спать. Піп і каже попаді:
– Давай Івана проженем завтра, а то він зовсім замучить і нас, і наших волів.
Іван брав одежу в сінях та й чув, що піп казав попаді. Уранці встав, і пішов прямо до попа, та й каже йому:
– Коли ти, попе, задумав мене проганяти, то заплати мені гроші, і я собі піду. Як не даси, то буду грать, поки ви обоє з попадею позамучуєтесь, танцюючи.
Піп пошкріб потилицю, бачить, що треба-таки платить, вийняв з гаманця гроші і віддав Іванові.
Іван заграв на прощання однієї, поки піп з попадею потомились, аж язики висолопили з рота, та й пішов по білому світу блукати.
Дурний Тимко
Батько мав трьох синів. Два з них були мудрі, а третій, наймолодший, дурний. Назвали його Тимком.
Старші брати все, що треба, робили, а Тимко нічого не робив. Через це брати сердилися на наймолодшого.
Їх батько мав багато худоби, щодня будив старших синів і посилав пасти череду.
– Тату, та най і Тимко щось робить. Ми на нього не будемо працювати, – кажуть брати.
А батько:
– Нічого, сини. Він вам їсти принесе.
Мати наварила борщу, напекла хліба й посилає Тимка віднести братам їсти.
День був сонячний. До пасовища дорога неблизька. Йде Тимко дорогою, в одній руці несе горщик з борщем, а в другій – ложки та хліб.
Раптом чує – щось за ним крадеться. Оглянувся – тінь свою побачив. Злякався. Швидше йде – тінь за ним швидше. Біжить, і тінь біжить.
Кричить зі страху:
– Гей, люди, якась біда суне за мною!
Але ніхто його крику не чує. Сів Тимко, і тінь сіла. Думає собі:
– Може, ця чорна біда голодна, що так біжить за мною. Дам я їй трохи борщу, хай відчепиться від мене.
Йде Тимко далі та по ложці борщу кидає позад себе. Йшов і хлюпав борщем, поки дно в горщику не показалося, але тінь далі йшла за ним.
Так Тимко дійшов до моста. Йде мостом і бачить велику дірку.
– Гей, – каже, – тут можна й ногу зломити.
Витяг з торбини хліб, що ніс братам, та й заткнув ним у мості дірку.
Прийшов на пасовище до братів, а вони питають:
– Що ти нам приніс?
– Та ніс вам обід, але біда якась йшла за мною, і я годував її борщем.
– То, може, хліба приніс?
– Був і хліб, але я заткнув ним дірку в мості.
Зрозуміли брати, що Тимко своєї тіні злякався, але не розсердилися, бо на дурного ніхто не сердиться.
Кажуть йому:
– Тепер ти паси худобу, а ми підемо обідати. Лише дивися, аби худоба вся вкупі була.
Взяв Тимко добрий дрючок і пастушить. Не встигне теля від гурту відійти, як він б'є його палкою по голові й тягне на купу. Втікає вівця – теж убиває і на купу. Перебив усю худобу, сів зверху й чекає братів з обіду.
Повертаються брати:
– Що ж ти, Тимку, наробив?
– Те, що ви казали. Тепер худоба вже не розбіжиться нікуди.
Знають брати, що чекає їх гірка година. Порадилися, що треба утікати в світи, але як дурного позбутися?
– Біжи, Тимку, додому, припри двері стайні, аби батько думав, що худоба вже загнана.
Поки брати старші радилися, Тимко побіг додому, зняв із стайні двері й припер на пасовище.
– Що ти натворив?
– Та ж ви казали приперти. Я і припер.
Утікають усі троє. А Тимко несе за собою двері.
– Кинь їх! – кажуть брати.
– Та як я можу наше добро розкидати? – відповідає Тимко.
Застала їх ніч у темному лісі. Де ж ночувати?
Знайшли вони доброго дуба, старші брати лізуть на дерево, а дурний тягне за собою ще й двері.
Побачили брати, що двері стануть у пригоді. Якщо їх покласти на гілля – можна по черзі подрімати. Допомогли Тимкові витягти двері на дерево.
Сидять брати на дубі й радяться, що далі робити? Куди йти? Раптом чують: віз скрипить. Їде підвода й зупиняється під дубом.
Брати на дереві великий страх переживають, бо ж з підводи злізли дванадцять розбійників. Зняли вони з воза залізну скриню, розвели вогонь. Беруть по кавалку м'яса та й смалять на вогні, вечеряють. А братам лише слина з рота котиться, бо ж голодні.
Після вечері починають грішми ділитися, що в скрині привезли.
Дурний як побачив стільки грошей, та й шепоче:
– Вступіться звідси, брати мої, бо кидаю двері.
А брати в страхові просять:
– Та тихо, бо нас тут, як горобців, передушать.
Тимко братів відсунув, підняв двері та й як двигне на розбійників.
А розбійники думали, що це з неба щось падає на них, та й порозбігалися по лісу, хто куди.
Брати тимчасом злізли з дуба, позбирали гроші, посідали на віз і поїхали додому. Тепер не боялися перед батька стати й правду розповісти.