Жінки й молодий чоловік розмовляють з ними, а старий навіть слова не промовить.
Переночували. А вранці вояк з Викторова питає:
– Скажи мені, молодий чоловіче, чи твій батько німий, чи не хоче з нами розмовляти?
– Ні, не німий. Він говорить лише з тим, хто йому заплатить. Старий мудрий, кожне його слово на вагу золота.
Той викторівський подумав: «Що з одним дукатом, а що без нього. Дам дідові, та хоч вчую, що буде говорити».
Заплатив старому, а той каже:
– Хай тебе, синку, чужі справи не обходять.
Цей думає, що дід ще щось скаже, але той мовчить.
– То вже все, діду?
– Все.
– Е, – каже комарівський, – дам і я свій дукат.
Старий усміхнувся і промовляє:
– Сину, ліпші розмисли, як замисли.
Виймає дуката і боднарівський.
– Ніде не правцюй поперечними дорогами, а ходи туди, куди всі люди ходять.
– Все, діду?
– Все.
Зібралися вояки, подякували за нічліг й пішли. Йдуть та й самі над собою сміються дорогою:
– Видурив старий у нас три дукати. Воліли були пропити, ніж задармо давати.
Але захоплює їх друга ніч. Зайшли вони у такий ліс, що кінця-краю йому не видно. Треба під смереку лягати спати. Але пройшли ще трохи: бачать – на галявині стоїть величезний будинок. Погримали в браму – вийшов височезний і сильний чоловік.
– Що, – питає, – хочете?
– Нам би переночувати.
– Переночуєте.
Веде їх довгим коридором, а там, вздовж по стінах, висять чоловічі голови. Взяв страх вояків. Викторівський хотів щось запитати, але нагадав собі дідові слова і вголос повторив:
– Нас чужі діла не обходять.
Переночували на м'яких перинах. Дякують господареві, а тих голів уже нема. Він говорить:
– Чому ви мене не питали про людські голови, які вчора висіли?
– Нас чужі діла не обходять.
– Маєте щастя. Якби запитали, то й ваші голови там висіли би.
А за воротами перемовляються:
– Той дід вартий не одного, а ста дукатів. Він нам життя врятував.
Доходять вони до Викторова, той перший залишається, і домовляються, що через два дні мають зійтися у Боднарові. Цей боднарівський мав би йти рівною дорогою через Комарів, але йому забаглося прямувати навпростець, через ліс.
– Я, – каже, – так швидше додому дійду.
Комарівський говорить:
– Ой, згадай, що тобі дід радив!
– Що ти слухаєш дідові казки? Я вже село своє бачу.
Пішов боднарівський поперечними дорогами. А комарівський якраз смерком дійшов до своєї хати. Став спочатку під вікно й дивиться, що в хаті робиться. Жінка така весела бігає коло печі, а на постелі лежить молодий панок і з нею весело говорить. «О, – думає він собі, – то я при війську дванадцять літ служу, а вона з паничами кохається». Знімає з плечей карабін і цілиться в жінку. Але нагадав собі дідові слова: «Ліпші розмисли, як замисли». «Ні, не буду поки що стріляти, а ввійду до хати», – подумав.
Жінка, як побачила, кинулася до нього, обнімає, цілує. І до того, що на постелі:
– Сину, це тато прийшов…
Вродливий панич кинувся до нього, а він аж руки опустив:
– Це хто?
– Син наш.
Через два дні йде комарівський чоловік до свого боднарівського товариша в гості. Зустрічає і викторівського. Приходять до жінки, привіталися:
– А де ваш чоловік, ґаздине?
– Ще з війська не прийшов. Писав, що скоро буде, то я з дня на день чекаю…
– Як так? Він вже три дні мав удома бути. Ми разом з ним йшли додому, але він з Викторова навпростець через ліс пішов.
– Не може бути!
Пішли всі троє його шукати. Знайшли у лісі лише ноги в чоботях, що вовки недогризли.
Отаке-то…
Дотепний жарт
Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.
– Не можу, – каже дука, – бо тобі треба позичати на вічне оддання.
– А чому б то я й не віддав? – питає убогий.
– Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати.
Убогий помовчав трохи та й каже:
– Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо', убогий ще з більшим почтом і повагою сидітиме у кого за столом, ніж багатий?!
– Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав! – відмовив дука. – То я у яку б хату не зайшов – мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
– Як тебе посадять, то мене й подавно, – зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значиться, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен відцати убогому пару волів, коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
– Ну, куди ж підемо? – запитав убогий.
– Ходімо до попа, – промовив дука.
Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
– Добре, – каже піп. – Ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це виорав десятину під ярину.
– Добре, батюшко, виорю.
Тоді піп питає убогого:
– А тобі що треба?
Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
– Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
– Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом дещо з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
– Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
– Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє… зручшіше буде.
– Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидюще. Лучче вже тут, Семене.
– Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
– Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску свіжої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує.
Чарку за чаркою налива піп собі і Семенові, попадя теж кілька разів пригублювала. П'ють собі та закусують. Але Семен п'є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «за здоров'я» промовляє.
А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує та аж міниться од злості.
Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:
– Так ви ж тут, теє… поки я принесу золото.
– Добре, добре, – каже піп. – Тільки ж швидше!
Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею – тільки ж не за золотом, а за волами дуки.
Взяв він воли за налигач, цьвохнув батогом, іде та й приказує:
– Гей, воли, цабе, кгезан, уже тебе не побачить твій дука-пузан! Гей, сірі, цабе, мурий, хай зна піп, як убогий жартує.
А піп ждав-ждав Семена з золотом та й жданки поїв.
Дурень та чарівна сопілка
Було в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.
Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.
Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть:
– Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.
Один і каже:
– А цього дурного біса де дінемо з ступою?
Іван на те:
– Думайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.
Полізли розумні аж на самий вершок дуба і сидять, а Іван і собі лізе, а за собою і ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.
От ідуть розбійники з своїх промислів та й стали ночувать під тим дубом. Назбирали дров собі, зачали варить у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та тільки що стали їсти та все студять, бо дуже гарячий був, а Іван як пустить ступу, та прямо в казан. Кип'ячений куліш геть-чисто позаляпував їм очі. Вони з ляку як посхвачувалися та й ну тікать у ліс, забули й товар, котрий награбили в крамарів.
Іван тоді зліз з дуба та й каже братам:
– Лізьте додолу.
Брати позлазили, забрали увесь товар, коні і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки сопілку. Взяв він ту сопілку і ну грать. А була та сопілка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе й танцює. От заграв Іван, так і пішло все танцювать: і вовки, і зайці, і лисиці, й ведмеді. А Іван все гра та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали, танцювали і поморились. Уже за дерева хватались та держались, щоб не танцювать, та ні, не вдержаться.