Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Ти що робиш?
– Те, що ви казали.
– Бовване, та я ж казав повернути волами, а не перевертати воза!
Дивиться, а то ще не все.
– Та нащо ти такого великого граба в калабаню спустив? Звідти його в п'ять пар коней не витягнуть.
– Та я спустив його у воду, аби трохи розмок, бо такий твердий, як той сухар, що його мені на сніданок ваша жінка дала. Може, від води легший буде.
– Ти вже ліпше до мене не обзивайся, бо зі злості ще в тебе сокиру встромлю.
– Більше не буду нічого говорити, лише не забувайте про нашу умову.
Відвернули воза, наложили дров повну фіру – їдуть. А наймит так підрихтував, аби колесо злетіло. Ґазда того не бачить, що одного колеса вже нема, бо воли сильні, тягнуть.
Зупиняє ґазда фіру на березі й каже:
– Пора пригальмувати.
– Вже, ґаздо, само гальмує.
Подивився ґазда.
– Бовване! Та ми без колеса ідемо?!
Панас мовчить.
– Та, бовване, чому не обзиваєшся?!
Подав голос:
– Ви ж грозили; що зарубаєте, як заговорю, то я мовчу.
– Ну, говори.
– Та колесо ще в лісі злетіло.
Ґазда аж кипить зі злості.
– Біжи додому, принеси колесо, але аби ніхто не бачив, що ти колесо несеш, бо скажуть люди: аж два до лісу поїхали, а колесо загубили.
Прибіг додому.
– Ґаздине, казав ґазда, аби ви дали колесо.
– Десь у стодолі є – візьми.
Він колесо в руки, спиці порубав, обруч поламав-погаратав, скидав усе в мішок – на плечі й приносить на гору.
– Ти що в мішку несеш?
– Колесо. Ви ж казали, аби ніхто не бачив, що я несу. Заднє колесо велике, у мішок ніяк не лізло, то я мусив порубати.
Ґазда почав скрипіти зубами.
– Слухай, йди додому й принеси колесо.
– Як, – питає, – нести?
– Най вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада – лише неси, бо ми до півночі тут просто'імо!
– Добре.
Прибігає додому, колесо хапнув і до хати.
– Колесо несу! – так крикнув, що ґаздиня аж з ліжка зірвалася.
Прибігає до сусіда і теж так крикнув. Так бігає від хати до хати по селу й кричить, що колесо несе… Ґазда чекав-чекав – уже вечір, а наймита нема. Випрягає воли, приходить додому.
– Жінко, ти наймита не виділа?
– Аби тебе Бог скарав з твоїм наймитом! Він тут як ревкнув, що колесо несе, то я аж перелякалася.
Він – до сусіда, а сусід каже:
– То не наймит, а якийсь вар'ят! Був, крикнув, що колесо несе, й побіг далі.
Шукав хлопця до півночі, але не знайшов. Переночував, а вранці шукає далі. Жаліються люди, що серед ночі будив і кричав, що колесо несе.
Зустрів Панаса коло попа:
– Ти куди йдеш?
– Вже піп і громада бачили, що я колесо несу, – ще покажу дякові і йдемо.
– Ти вже чисто звар'ював! Не неси далі.
– Це ви, ґаздо, казали.
Приходить господар додому й говорить жінці:
– Ти знаєш, мусимо розлучитися з тим наймитом. Через нього весь наш маєток піде намарне.
Кличе Панаса й каже:
– Я тобі плачу за рік, лише йди собі геть від мене.
– Е, ні, ґаздо, ми годилися на чотири роки. Я вас до суду подам.
– Не будемо по судах ходити. Бери за два роки плату і тікай від мене.
Взяв наймит гроші, дав п'ятдесят буків багачеві за ті два роки, що ще мав служити і за них плату взяти.
І все.
Дідова дочка й бабина дочка
Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
– Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
– Добре, – відказав чоловік, – не буду брати не то її, а й ніякої, – і женитися не буду.
Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і вдову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
– Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі – дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, – все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться – надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, – у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, – то й каже бабина дочка до дідової дочки:
– Дай, – каже, – мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
– Добре, – каже, – сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
– А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
– Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, – і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
– Твоя дитина ледащо – не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї!
– Де я найму її? – каже дід.
– Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» – та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
– Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
– Добре, – каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі.
Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
– Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, – вона й пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
Йде та йде, – зустрічає її жінка та й каже:
– Здрастуй, дівчино!
Дівчина відказала їй:
– Доброго здоров'я!
– Куди ти йдеш, дівчино? – спиталась жінка.
А дівчина й каже:
– Іду, тітонько, щоб де найнятися.
– Наймись у мене, – сказала жінка.
– Добре, – відказала дівчина, – наймусь.
– У мене, – каже жінка, – невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
– А чому ж не зумію? – каже дівчина. – Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
– Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, – тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, – стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
– Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, – як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині: