Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.
Аж ось і комісія з монастиря – просто до різчика у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.
Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів – усіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
– Гарна робота! – хвалить ігумен. – Як живий!
– Тільки навіщо апостолові, – каже ігумен, – грішне тіло? Чи не можна без нього?
– Можна й без нього, – озивається різчик, – для нас це пусте діло, вмить одріжемо!
І вже бере різчик у руки долото… Ex, як почув це староста, як зірветься з місця та – плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
А різчик як закричить:
– Держіть їх! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
Ну, тут ігумен став просити різчика, покинь, мовляв, долото, чоловіче, нехай уже буде так, як є…
Отак визволила жінка свого чоловіка з біди. А то б повісили, неодмінно повісили б!
Двом помогло
В одному селі люди перестали ходити до церкви. Стогне піп, немає доходу. З боку церкви жив крамар, йому теж від цього гірше стало. Мало людей заходить в крамницю, а тому й виручки мало.
Одного разу крамар приходить до попа та й каже:
– Знаєте, батюшко, що?
– А що? – каже піп.
– Давайте об'явимо «чудо Господнє»: ніби у вас в церкві ікона обновилась. Будуть люди йти, і вам буде виручка, і до мене будуть у крамницю заходити.
– Оце добре ти придумав, – зрадів піп.
На другий день піп почав розповідати скрізь, що в церкві обновилася ікона і милує людей.
Повалили люди до церкви. А крамар мерщій в город та накупив ладану, свічок, оливи.
Пішла торгівля. Зажили піп з крамарем.
Одного разу заходить в крамницю чолов'яга на милиці.
– Здрастуйте, – привітався він до крамаря, – дайте, будьте ласкаві, ладанцю.
Крамар важить ладан та й питає дядька:
– До ікони приїхали?
– Еге, – відповідає той. – Кажуть, що у вас тут ікона обновилася та й людей милує.
– Обновилася й людей милує, – відповідає крамар.
– Та й що ж, і помагає воно людям?
– Якже, якже, помагає! – каже крамар.
– Чи всім же помагає? – питає дядько.
– От за це не скажу, чи всім, чи ні, – каже крамар. – Знаю, двом добре помогло.
Дивакуватий Панас
Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:
– Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.
Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».
Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.
– Чого ви, ґаздине, плачете?
Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:
– А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?
– Пораджу, ґаздине.
– То ходи до хати.
Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, – квочка з курчатами.
А ґаздиня каже:
– Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.
– Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?
– Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.
– Дайте мені жменю кукурудзи.
Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води – курчатка дзьобають, ціпкають.
– Оце, – каже, – такі їх дійки.
Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» – подумав.
Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.
– Слухай, – каже вершник, – чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?
– Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.
– Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!
– Е, ні, – каже Панас. – Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.
– Я потримаю, – каже багач. – А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.
Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.
А багач тримав шапку аж до вечора – нема ні хлопця, ні князя.
– Гей, він мене, відай, обманув.
Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.
– А де ж кінь? – питає жінка.
– Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.
А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.
Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак – має гроші. Починають бесіду:
– Слухай, звідки ти?
– Здалеку.
– Куди йдеш?
– Шукаю служби.
А один з цих пияків каже:
– Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там вибудеш, бо ще жоден наймит року там не вибув.
– Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я вибуду.
– Як так, то я тебе поведу.
Приводить його той пияк до багатезного ґазди.
– Вам наймита треба?
– Та треба, але я тепер беру лише на два роки.
– Я міг би служити й чотири роки.
– Най буде на чотири. Але умова така: як вибудеш, то дістанеш півмаєтку, а не вибудеш, то по двадцять п'ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.
– Добре.
Каже ґазда до жінки:
– Він і року в нас не вибуде. Вже такі мудрагелі були.
При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати.
Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався і вийшли в поле.
Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати.
Так що ґазда раз косою махне і з'їсть кавалок ковбаси, другий раз махне – хлібом закусить.
Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.
– Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.
Вчув це ґазда і каже:
– Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати, полуднуймо і ми.
– Що будемо полуднувати, як нема що?
– Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.
– Добре, я можу й двома руками махати.
Помахали руками, та й «обід» закінчився.
– Ходімо, – каже ґазда, – коси клепати.
Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит клевцем по бабці побиває, а коса в траві.
Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:
– Ґаздо, до полудня ви бачили який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.
Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:
– Борше, ґаздо, борше, бо шарпну по нозі.
Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, наймит гонить порожньою косою.
– Ти що робиш?
– Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.
Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися.
Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.
Вранці будить ґазда:
– Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.
Запряг Панас волів і чує таке:
– Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.
Дала йому ґаздиня сухар і каже:
– Розмочи десь у воді та й з'їж.
Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.
На це надходить ґазда: