– Не плач! – суворо сказав він Вісті. – Диви, – засварився вже він, – своїми сльозами всю твар мені змочила. – Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. – Ти краще скажи, як тут?
– Що повім? – відповіла вона. – Усе, як було. Де ти так забарився?
Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.
– Далеко був, – промовив глухо. – Ратоборствували ми… Тепер уже вороги сюди не прийдуть… От тільки князя нашого Святослава не стало…
– Чула! Ходімо до хижі, ходімо, Микуло.
І вони пішли – бігцем по схилу валу, повільніше – двором.
– Чула, чула, – говорила Віста. – Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.
– Ні! – скрикнув Микула. – Я живий, живий, Вісто!
Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.
Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.
І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.
– І як живе рід наш? – запитав, сівши біля очага, Микула.
– Усе, як було… Немає роду.
– А брати Бразд і Сварг?
– Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…
– Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?
– Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.
– А інші родовичі наші?
– Усе далі й далі люди від людей.
– Чому ж, Вісто?
– У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було.
І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:
– А ти, Микуло, щось приніс?
Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.
– Ти про що говориш?
– Чи є в тебе в торбі, – задихаючись, запитувала вона, – гривні, золото, срібло, багатство?
Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.
– Багатство? О так, маю, он воно в торбині.
– І можна мені взяти подивитись?
– Дивись, дивись!
Поспішаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неї викладати.
– Сорочка?.. Та вона ж уся в крові… А це ногавиці… Знову кров! А це що?! Якесь жито?
– Дань узяв, – посміхнувся Микула. – Гречка це.
Віста розгублено опустила руки.
– А де ж… де ж, Микуло, – запитала вона, – золото, срібло?
– Не знаю, де воно, – тихо промовив Микула. – Не знайшов… – Трохи помовчавши, він додав: – Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу… її немає. Вісто! Навесні померла… у Дніпрі втопла… – Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. – За спокій її душі.
Віста заплакала так, як плачуть діти, – невтішно, навзрид…
5
Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, – Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.
– Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, – одганяючи псів на воротях, говорив Бразд. – Що ж до мене довго не приходив? Загордився?
– Чого б то я став гордитись, брате? – відповів на це Микула. – І чим?
– А хто тебе знає? Ми – земляні люди, ти ж воїн… Проте ходімо до дому.
Разом зайшли вони до терема, де якраз топила піч жона Бразда Павлина. Микула привітався з нею, але малоговірка, завжди нібито сердита Павлина майже не відповіла на його вітання. Знадвору увійшли три сини Бразда – Гордій, Самсон, Бавило, і Микула навіть не пізнав їх – недавно були уноші, від землі не видно, а нині високі, жилаві, дужі, як і їх батько.
– Бачу, сини в тебе могутні, – промовив Микула. – Ростуть та й виросли вже.
– Аякже! – засміявся Бразд. – Так усе йде в світі – одні мруть, інші дорогу труть, одно загибає – нове виростає… А сини мої справді могутні.
– У батька пішли, – засміявся й Микула.
– А що ж, – згодився Бразд. – Мабуть, так і є, – в мене, в батька.
Сини недовго побули в теремі – вони, либонь, завжди тут з’являлись, коли хтось приходив до батька, – оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рідний дядько їм був нецікавий, зникла з терема й Павлина – брата Микулу не хотіла частувати.
– То де ж ти бував? – поцікавився Бразд. – Де ходив?
– Навіщо запитуєш? – махнув рукою Микула. – Сам знаєш, колись ти ходив на брань, нині побував я, а предки наші, брате, все життя не сходили з коней…
Нагадування про предків, либонь, не сподобалось Бразду, й він сердито махнув рукою:
– Не сходили з коней? Так це ж коли було?! А чого б я нині став сидіти на коні? А втім, скажи ліпше про себе, чув, що січа з ромеями була велика, ми тут також-де терпіли – давали князям воли, коні, жито всяке… і людей не одинажде давали…
– Дуже великі брані були над Дунаєм, брате, – зітхнув Микула. – Як і вистояли, – не знаю… Сукупно стояли – болгари й ми. Але вистояли – не посрамили Руської землі, лише втратили князя…
– Що ж, Святославу честь і слава, – спокійно сказав Бразд. – Маємо тепер Ярополка. Достойний князь, Святославич… На столі Київському сидить твердо, його слухає вся земля… А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружині Ярополка чи замість меча візьмеш рало?
– Мій меч ходить там, де вороги землі нашої, а тут, у домі отців, візьму рало.
– Що ж, – промовив Бразд, – робиш добре. Уже ми, люди княжі, тепер землю розсудим… А ти сам де думаєш з ралом ходити – на княжій землі чи на своїй?
– Де ж тепер земля княжа, а де моя?
– Як велить закон, княже завжди є княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Святославове – суть нині Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й раніше був.
– Перед бранню, – зітхнув Микула, – ходив я з ралом над Дніпром, у пісках.
– То й тепер сиди там. Княжі землі вище від Дніпра – там стоять і знамена8.
Брати помовчали, Микула збирався вже й іти.
– А чи не забув ти, брате, – сказав раптом Бразд, – що саме перед бранню брав у мене купу?9
– Купу в тебе? Але ж ти тоді сам говорив, що то купа не від тебе, а від князя. А я, брате, князеві Святославу служив, скільки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуєш, Бразде, я в останню ніч перед смертю князя отак сидів з ним, говорив, і він мені дякував за все, за все, – то хіба ж я не одробив купи?
– Не знаю, що ти робив на раті і про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом і сріблом привіз ти з брані… Що не моє, те не моє…
– Золото з брані? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж і ти думаєш, що на брань я ходив заради золота і що заради нього стояв попліч із князем Святославом?
– А чого б то ти і йшов на рать?
– Якби-то ти знав, заради чого я ходив! – з біллю сказав Микула. – Але коли так запитуєш, і сам уже не знаю, чому пішов.
– Покиньмо про це, – суворо сказав Бразд.
– Брате!
– Я тобі не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало… Роблю милість, як велить князь Ярополк, – за той час, що був на раті, уроку не візьму, а повесні мусиш повертати купу, не зумієш одразу – платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку – холопом станеш на княжому дворі.
Микула мовчав.
– І не гнівайся на мене, брате, – промовив Бразд. – Руська земля не така нині, як допреже. Князь князеві вже не брат, хоч і одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вміє – приробить, хто незугарний – усе втратить… Так каже князь, так велить і Бог.
Микула пильно подивився на брата.
– То ти християнин?
– Християнин, – гордовито відповів Бразд. – А хіба моя віра гірша від твоєї? Побачимо, брате, як допоможуть тобі твої боги?!
6
Пішов Микула і до брата Сварга. Ішов з важким серцем – після зустрічі з Браздом він усе згадував ніч після похорону батька, коли лишились вони – три сини Анта – в батьківській хижі і коли обидва брати – і Бразд, і Сварг – брали його за груди, вимагали ділити спадщину. Ні, що Бразд, що Сварг – не друзі йому, вік би не йшов до них, але хіба обминеш у Любечі терем посадника чи корченицю?