Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловік й жінка нічого не відповідали.
– Тобі сказали правду про твою дочку Малушу, – нарешті промовила жінка. – Вона працювала тут, на Горі, потім княгиня Ольга послала її в село своє…
– Де ж це село? – запитав Микула. – Скажи мені, жоно, піду туди, знайду її, заберу в Любеч.
Жінка обернулась обличчям до Дніпра, довго дивилась на сріблясту мінливу доріжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив її ніс, підборіддя, очі.
Щось дивне, незвичайно смутне і навіть більше – страшне, значиме, рідне відчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тільки мить, жінка знову обернулась до Микули, знову темним стало її обличчя.
– Не шукай своєї дочки, воїне, – промовила жінка, – бо вона померла.
Він схопився на ноги, благально простягнув уперед руки.
– Що ти сказала, жоно? – крикнув Микула. – Ні, це мені, либонь, почулося! Жоно, жоно, – він зробив крок у лодії, – скажи мені правду, невже вона, моя Малуша…
Жінка опустила голову, але повторила твердо, виразно:
– Так, чоловіче, твоя дочка Малуша померла.
– Коли?
– Навесні… Тоді, коли загинув і князь Святослав.
– Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи мені, де її могила? Якщо немає в живих, то піду помолюсь богам і сотворю жертву.
Жінка промовила:
– Не знайдеш ти могилки Малуші… втонула вона в Дніпрі…
3
Обхопивши голову руками, сидів Микула, – він не чув, не бачив нічого, що діялось навкруг. Чоловік і жінка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодії, піднялись на кручу й пішли стежкою понад Дніпром.
Так вони йшли довго мовчки серед кущів і дерев, попереду – жінка, за нею чоловік. Нарешті жінка зупинилась.
Перед ними лежав широкий, вкритий сріблястою росою луг, високо вгорі висів світло-голубий місяць, ген за лугом котив води Дніпро.
– Боже мій, боже мій! – задихаючись, схопилась за груди жінка. – Бідний, нещасний мій батько Микула…
Вона хитнулась і, мабуть, упала б, але Тур підхопив її, посадив на якомусь пні, сам сів на землю біля неї. Розбита тим, що сталось цієї ночі, Малуша поклала голову на плече Тура, він обережно обняв її за плечі.
– Мабуть, не треба було нам ходити до нього, – промовив Тур.
– О ні, ні! – відповіла вона. – Відтоді як я побачила його між воїв, мої думки були тільки з ним, знала, що він мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше – я почула все про Святослава, він думав про мене, хотів шукати.
Дуже бліда, зеленкувата навіть у примарному місячному сяйві, Малуша дивилась на небо, луг, Дніпро і говорила, ніби сама себе вмовляла:
– А батькові я сказала правду. Немає Святослава, немає й мене. Усе є – і оце небо, і земля, і Дніпро, тільки немає ні князя, ні мене. Ні, Туре, дуже добре, що ми пішли до батька, як багато я нині взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тоді треба було сказати все – і про князя Святослава, і про Володимира, і про все, що я вже давно пережила, ганьбу і сором, муку й біль, все, все… А я не хочу, щоб йому було боляче так, як мені… Нехай думає, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немає Малуші…
Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Дніпро.
– То й мене немає, – засміявся Тур. – Я не хотів тобі цього говорити, але нині в мене забрали меч, щит і спис… Князеві Ярополку гридень Тур непотрібний, у нього є інші, молоді, добрі гридні… Немає тебе, немає й мене, Малушо!
– Забрали меч, щит і спис? – запитала, глянувши на Тура, Малуша. – Хто ж ти є?
– Був гридень, а тепер ніхто.
– Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду – хто ти: дворянин, смерд, холоп?..
Тур засміявся.
– Я тобі сказав правду, Малушо! Дворянин знає двір, у якому мусить робити, смерд – господаря, якому повинен служити, добрий хазяїн ніколи не вижене холопа, бо то його руки й сила… А я нічого не маю, нікому не потрібен, я… – Він на хвилинку замовк і кінчив: – Я людина з поля…
– Як же так сталось, чому?
– Я ж сказав тобі, Малушо, князь Ярополк убив брата свого Олега в землі Древлянській, а тепер кличе полки з Чернігова, Переяслава, Родні, збирає нову дружину, і вже ми – гридні Святослава – йому негодні.
– Тоді тобі дадуть пожалування?
– Пожалування? – навіть засміявся Тур. – Де вже мені те пожалування? Багатому треба стільки, що убогому нічого не лишається. І Святославових воїв Ярополк не пожалує – інші вої йому потрібні.
– А чому?
– Князь Ярополк добре знає, що ми не піднімемо меч супроти своїх братів.
– Проти кого ж він думає йти?
– Звісно, супроти Володимира, новгородського князя.
– Супроти сина мого Володимира? – У Малуші було перелякане обличчя. – Ні, він не зможе його подолати, він не вб’є його.
– І я так думаю, Малушо! Він хоче вбити, але не подолає Володимира… Ні, Малушо, – закінчив він, – і ти, і я – ми ще мусимо жити!
4
Ще здалеку, від Стрийової могили, звідки в ясну днину видко все навкруг аж до кам’яних осколів, Микула побачив рідний Любеч. П’ять літ – це було багато і воднораз так мало, непомітно проминули ці літа в походах на чужині, певне, й у Любечі за цей швидкоплинний час не сталося якихось змін.
Але зміни ці були, й чим ближче доходив Микула до рідного селища, тим більше їх бачив. Звичайно, зміни ці помітні були не на городищі, що було колись середовищем їхнього роду, – там однаково височіли насипані тисячами рук вали, за ними тікали в степ, зникали вдалині вкриті деревами могили старійшин роду й цілого племені.
Зміни сталися і в самому Любечі. Це вже був не виселок з роду, звідки виходив Микула на рать, а велике селище, цілий город.
Найбільше вразив Микулу терем, що стояв вище від Любеча, на пагорбі. Там, це він добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, ніж у всіх, але звичайний дім.
За ці літа Бразд побудував на дворищі терем з багатьма клітями і верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими віконцями, що поблискували згори, як очі хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на ціле, либонь, поприще6, височіла тепер стіна з важких колод, а поверх неї витикались гострі кілки…
«Аки князь!» – подумав Микула про брата.
І терем не одного тільки брата стояв тепер на горі край Любеча – праворуч, також за стіною, але без гострих кілків, темнів добрячий терем ще когось із любечан, ліворуч – терем без огорожі, біля самого лісу – знайома Микулі з давніх часів корчениця7 брата Сварга.
Поділ же Любеча вражав: тут були хижі більші й менші, димки куріли із землянок, всюди чулись людські голоси, біля берега по хвилі колихались десятки лодій із спущеними вітрилами.
«Не той Любеч, що був! – подумав Микула. – Більше ніби людей стало, то й розповзлися вони навкруг…» Він хотів тільки одного – швидше опинитись на рідному дворищі, але ноги його не слухались, Микула піднімався кручами від Дніпра повільно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарешті на вал старого городища.
Тут йому пощастило – одразу ж за валом він побачив жінку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.
– Вісто! – закричав Микула. – Гей, Вісто, це я! Чи чуєш?!
Рискаль випав з рук жінки. Немов не вірячи очам, піднесла вона руки д’горі, пішла, побігла, кинулась уперед – на схил, на вал городища:
– Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!
Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.
Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.
– Цілий! Цілий! От і прийшов додому! – промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур’янами серед двору, на іржавий леміш рала, що стояв там, де він його й покинув, – під стіною хижі.
І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.