Ні, ні, не треба зустрічі… Костомаров, певне, й не знає, що його давній друг, порадник, соратник, якому донині не сплачені борги сумління, дихає тим самим тифліським повітрям.
Чому приїхав – сплачувати? Та що ж це я… Мене він, напевно, вже й не пам'ятає, не знає і знати не хоче. До Петербурга листів я не слав – ні людям, ні царям… Нічого він не відає, у науці знайшов утіху й спокуту.
А борги – кому вони потрібні? Історія судитиме нас по тому, що ми залишили людям після себе, і не братиме на карб тих регул та канонів, за якими воліли ми жити, ані товщини вістря наших сумлінь… Усе забудеться, наші нащадки цінитимуть тільки готівку, капітал, а на золоті окалини нема.
Невже ж це так?.. Тільки продукт – єдиний вимір корисного? А спосіб його добування ніколи не стане окремою вартістю – лише тому, що це субстанція нереальна, ні в чому не втілена, ніде не зафіксована, що це тільки властивість творця, а не сам продукт?
Прихований талант рівнозначний бездарності, сказав Монтень. Так… Але коли талант не дозволяє його власникові порушувати закони своєї совісті, й через те він не став продуцентом, – невже і цей талант рівнозначний бездарності, зовсім безвартісний на людських торжищах?
Ні, мені таки не слід іти на з'їзд. Ворушити давнє, зважувати колишні вчинки друга, зводити рахунки сумлінь – тепер коли кожен необачний чи зумисний, спороджений страхом або ж придуманою завбачливістю його гріх давно вже викуплений працею, – не варто, не слід… І все ж – треба йти!
Гулак зняв окуляри, протер скельця, надів, різко відштовхнувся рукою від дерева й рішуче попрошкував до воріт.
Зійшов вуличкою на Хлібну площу, де продавали зерно, й подався нею до Головінського проспекту. Мимохіть звернув увагу на шкапу, запряжену в порожню гарбу, що стояла на краю площі неподалік розлогої чинари. Іншого разу поминув би – коней на Хлібній площі багато, та вразило, що ця стара шкапа, чекаючи господаря, який, певно, запивав добрий виторг десь у винному погребі, надто покірно стоїть на палючому сонці – поряд з тінню. Шкапа була нещасна, на загривку ятрилися рани від шлеї, мухи роями обліпили брижі, пили сукровицю, роз'їдали струпи, а очі шкапини дивилися на світ тупо-спокійно, зовсім байдуже; покірна волі господаря, який залишив її саме тут, поруч з чинарою, але не під нею, вона була ніби щаслива, що може збороти ці муки заради хазяїна, і не мала жодного заміру рушити з місця, щоби полегшити свою долю.
«Господи, – подумав Микола Іванович, сповільнивши ходу, – чи ж то не про такий ідеал сліпої покори, карикатуру на здоровий глузд мріяв один сентиментальний історик, прославляючи посадженого на палю холопа, котрий, без злослів'я конаючи, благословить царя? І як зухвало підвели історика його нащадки, лишаючи сліпу покору хіба що шкапі як пам'ятникові німотності, – вони, бачте, нині вбили царя! Царя доброго, гуманного, який визволив селян від рабства і від землі, який замкнув народові уста Валуєвським та Емським указами, оголосив свободу друку і ув'язнив Чернишевського. І – вбили!»
Гулак згадав вузлувате дерево у дворі і з жалем поглянув на стражденную шкапу, на мить зупинившись біля неї. Та тут же сполохався своїх власних думок і сквапно подався геть – він колись прорікав смерть царям від рук народу, а тепер стережеться й згадувати про це, хоч життя, проте, саме, без нього, почало здійснювати його колишні ідеї, за які він і досі терпить кару.
А таки вбили… І тут, у Тифлісі, розгромили ремісники дім міського голови Вартанова, і застрайкували робітники Тифліського арсеналу, текстильної фабрики Мірзоєва і механічної майстерні Зейцера… Боже правий, і безнадійний злодій-кінто Гіві взявся за ремесло, щоб бути між тими, які громлять і страйкують!
Затихни, Миколо Івановичу, ти ж дав собі обітницю мовчання…
Гулак звернув ліворуч, минув будиночок Ахвердових, в якому гостював 1837 року юний корнет Нижегородського драгунського полку Михайло Лєрмонтов, висланий під кулі горців за крамольного вірша, – у перській чалмі, в чосі з відкидними рукавами, високочолий, з сумними очима поет, рокований до смерті у двадцять сім років.
А мене засуджено у двадцять п'ять…
Микола Іванович вийшов на Головінський проспект. Нове місто заступили сади Геретубані, крони яких простромлювали хрести церков і шпиль Воронцовського палацу; у глибині проспекту виднівся фасад Тифліської класичної гімназії. Два вартові біля входу до Воронцовського палацу стояли виструнчившись, скупим кивком голови дозволяючи гостям з'їзду заходити до середини; йдучи коридором, Гулак мимохідь глянув у дзеркальну залу, заставлену кріслами по обидва боки довгого стола, і подався до східців, що вели на галерею. Короткозорий, він наштовхнувся на когось, попросив вибачення, але чоловік не вступився з дороги – Микола Іванович упізнав Михайла Володимировича Горяєва, колегу по гімназії, викладача російської словесності.
– Ні, ні, ваше місце в залі, – Горяєв обняв Гулака за спину. – Мені, молодшому, можна й на галерею, а ваше місце там. Гаразд, гаразд, я знаю ваші принципи, а тому підемо разом і сядемо на видноті – якщо не поруч, то хоч на поштивій відстані від графа Уварова. Ви це заслужили хоча б як довголітній член Археологічного товариства.
Микола Іванович любив Горяєва, хоч завжди його бентежили експансивність і невтримний темперамент молодшого на двадцять років колеги – копіткого, ретельного дослідника творчості Пушкіна і Лєрмонтова; весь час він побоювався за колегу, який уже накликав на себе неприємності, домагаючись у попечителя навчального округу впровадження викладання грузинської мови в Тифліській гімназії.
Гулак не опирався, бо знав, що Горяєва не переконаєш і не переговориш. Вони зайшли до дзеркальної зали й сіли у другому від стола ряді.
Микола Іванович розглядав дзеркальні стіни з ажурними орнаментами, синьо-червоні вітражі, кришталевий міхраб[9] під галереєю, три люстри з примхливими підсвічниками у вигляді чаш і драконів – еклектика у східному стилі була пристойною, покійний намісник Кавказу Михайло Семенович Воронцов мав смак. Не застав його у Тифлісі, а жаль: Гулак наслухався про нього різного. Воронцов буцімто славився не тільки своїми палацами, а й простотою та людяністю. Ходили легенди, що він захищав місцеві звичаї, був доступний і уважний до підлеглих, приймав навіть у цьому палаці як шанованого гостя Хаджі-Мурата, хоча, як відомо, не завагався дати наказ продірявити кулями гордого наїба Аварії, коли той став вередувати князівськими милостями. Ще б пак: хто прагне ласки державця, той хай не обурюється на особливості його гостинних засад…
Делегати з'їзду заповнювали залу, походжали, у кулуарах перекочувався характерний з'їздівський гул, врешті учасники зайняли місця. За кафедру вийшов Олексій Сергійович Уваров, шанований учений, засновник Російського археологічного товариства, ініціатор Московського, Київського, Петербурзького, Казанського і нинішнього, Тифліського, археологічних з'їздів. Він щиро подякував августійшому наміснику Кавказу великому князеві Михайлові Миколайовичу, який, від'їжджаючи в справах до Петербурга, запропонував для засідань з'їзду і поселення делегатів намісницький палац і відпустив для потреб форуму п'ятнадцять тисяч карбованців.
Граф Уваров оголосив з'їзд відкритим.
Оркестр на бічній галереї заграв «Боже, царя храни». Гулак стояв і вдивлявся в обличчя делегатів – де ж Костомаров? Але не знаходив, не впізнавав. Оркестр випрошував у Бога життя й здоров'я новому імператорові Олександрові III, і знову, супроти волі, добиралася до свідомості Гулака крамольна думка про царів, яких за його життя змінилося аж три, а імперія стоїть міцною скелею, і в ній не змінилося нічого – видно, молитву-гімн радо приймає Господь і, не щадячи владик, ревно оберігає владичеську субстанцію.