Гулак простував, ніби стриножений, і його дратував власний дрібний спутаний крочок, який викликав сміх у незнайомих, а у знайомих – надто підкреслену повагу до мученика, котрий три роки гнив у казематі Шліссельбурга. А за що прийняв ті муки? Кого ними порятував, кому чим допоміг? Шевченко, Достоєвський – ті… А я?.. Але ж Достоєвський пройшов усе життя, брязкаючи кайданами, нагадуючи повсякчас людям, що в неволі вони єсть, а Шевченко, повернувшись із заслання, уже не висміював царів, а знищував їх убивчим словом.
Я ж дав собі обітницю мовчання. І так минає життя, старість, мов непогідь восени, студить душу і тіло, погасли пристрасті, гаснуть бажання, та ще й дошкульно тривожить ревматизм… То для цього я жив, учився і страждав?
«А взагалі, хто ти? – раптом почув голос Терези. – Хто? Втішаєшся, що тебе називають ходячою енциклопедією, поліглотом? А який хосен з цього? Кілька наукових інформацій у газеті «Обзор», кілька виступів перед публікою у «Тифліському гуртку» – про Нібелунгів, систему Канта і Лапласа, Шопенгауера і Монтеня… Четвертий вимір у геометрії… Дурниці все це! Твої друзі написали сотні праць, і їх знає світ! А нині ти зовсім – немов печерний монах… І я проміняла свої мандрівки на твій захмарений світ, бо повірила… Ти ж був для мене зразком, ідеалом!»
– Так, так, – прошепотів Микола Іванович, – у цьому причина її відчуження…
Але ж для того, щоб вернутися у вчену еліту, треба було сказати слово «каюсь». А я не міг. Мене спонукували всілякими способами вимовити це слово, я довго думав над ним і зрозумів, що воно має велику вагу, бо може змінити все життя. Має потужну силу – добру чи злу? Його важко виголосити, важко й промовчати, і ще не знати, чи за виголошення мені б не довелося нині тяжче каятися, ніж за промовчання?
А Тереза не вгавала:
«Ти хоч би віддячився народові, який прийняв тебе за свого, борги сплатив… Люди будяться у неволі, а ти їси їхній хліб і мовчиш, бо так спокійніше жити. Що ж то було в тебе колись: юнацька романтика, бажання першості чи високе покликання?»
Ти ж знаєш, Терезо, я працюю над історичною розвідкою про Грузію і грузинські племена…
«І тицяєш на власть імущих пальцем у рукавиці, а зовні зберігаєш покірний і благонадійний вигляд».
З-за спини Терези з'явилась зграбна Нана, яку Микола Іванович любив, мов рідну, ступила крок уперед і мовила з презирством:
«Слава Богу, що я вже калбатоні[4] Равтопуло. Не вчений, купець? Хай… Аби тільки геть звідси. Досить мені вже вашої вченості. Я ненавиджу ваші книги і папери, до яких і діткнутися не можна, ненавиджу ваші окуляри і дрібні кроки, ваш ревматизм і вашу порядність – яка кому користь з неї?»
Гулака розбудив із задуми гучний постріл – це гахнула холостим гармата на цитаделі Нарікала, скликаючи торговий люд на Мейдан. Постріл ніби підігрів повітря, ставало душно. Тифліс ще продовжував дихати задушливим літом, хоч ночі вже й схолодніли і Кура-Мткварі ранками вкривалася мерехтливою мережею туману, що біг над течією, мов снігова поземка дорогою. Зжухле від спеки листя на акаціях нагадувало про близьку осінь, та сьогодні літо розщедрилось: сонце, відірвавшись від гребеня Махати, почало безжально пекти.
Народ квапився звідусіль на Мейдан; духани, кав'ярні і винні підвальчики видихали з себе млосні запахи вина і кави, телесувалися люди і нав'ючені зеленню та виноградом осли й верблюди; ядучий дим курився з мангалів і торне[5], погоничі вигукували своє «хабарда, хабарда!»[6]; флегматичні араби куняли над крамом, димлячи кальянами, снували озброєні горці, видзвонювали карбівничі й ковалі, співали ашуги. У всіх провулках, закамарках, проходах, навіть на східцях народ торгував.
Гулак пробирався краєм, щоб втрапити до своєї вулички, на душі було тривожно, ніби дома щось погане трапилося, він забув про свого друга Гіві, поспішав.
– Гамарджоба[7], професоре! – почув знайоме вітання, озирнувся, та не побачив поблизу красеня кахетинця. Може, причулося?
– Не вгорі я, внизу, ах, забув, ти ж – як сова вдень!
Гулак глянув на брук і, побачивши під ногами непоправного злодюжку-кінто за шевським причандаллям, ахнув з подиву: Гіві працював!
– Починається інше життя, професоре, – розвів руками кучерявий вирлоокий парубок, – тільки не думай, що ти мене вивів на шлях праведний. Ангел Аким напоумив: кінто знову став карачохелі![8]
– Не вірю, не вірю, – похитав головою Гулак.
– Слово джигіта!.. Колись навіть царі навчалися ремесла, бо царство нестійке, а ремесло вічне.
– Можливо, Гіві… Мабуть, через ту непевність багато грузинських царів були літераторами.
Микола Іванович всміхнувся на прощання Гіві, притис руку до грудей і подріботів чимдуж вуличкою. Врешті допав до свого подвір'я і рипучими сходами подавсь наверх.
– Терезо… Терезо! – покликав голосно, його враз дійняв страх, що її немає вдома, що вона кудись зникла.
Від кухонної плити сполохано повернулася дружина.
– Що з тобою, Ніко?
– Та нічого… Нічого.
Микола Іванович аж обм'як, побачивши омолоджене світлом ранішнього сонця обличчя Терези. Вона була в цю мить напрочуд вродливою, зовсім інакшою, ніж завжди, Гулакові здалося, що він бачить її надто молодою, віддаленою, чужою, ніби на фотографії.
Тереза ступила до нього, у очах світилася новина; не відриваючи від чоловіка погляду, сягнула рукою до столу, взяла газету, подала йому.
– Батоні Іраклій тільки-но приніс. Прочитай ось тут: у Тифліс приїхав Костомаров!
Микола Іванович здригнувся, схлипнув:
– Костома-а-ров?!
– Батоно Ніколо, ви не раді? – озвалася з дверей Нана.
Гулак не відповів, втупившись перед собою невидющими очима. Тереза повернулася до плитки, її плечі опустилися, вона мовчки подала сніданок.
Годинник вибив дев'яту.
Микола Іванович звівся з-за столу, був зосереджений і замкнутий.
– Я йду, Терезо, – сказав. – До вечора не жди.
Зійшов сходами вниз, ступив невпевнено кілька кроків до воріт і зупинився біля дерева, що росло посеред темного двору, заступленого з боків високими дувалами, обснованого навислими галереями і плетивом сходів. Дерево було старе, старіше від будинку – грузини садять деревця ще до закладення фундаменту; воно звузлуватилося у клітці двору, шукаючи виходу до сонця, яке сюди не заглядало, вперлося колінцем у мур і повернуло стовбур до крайньої веранди, пробило її, розтрухлявілу, і таки вихопилося вершком до світла; дерево було скручене, мов удав у пориві сили, пружне і нездоланне у своєму бажанні волі, і таки доп'яло її кроною, хоч спотворене тіло залишилося у тюрмі разом з немічними пагінцями винограду і кущиками чахлого інжиру. Гулак сперся рукою об стовбур, прошепотів:
– Можна втратити батьківщину, але ніколи не втечеш від себе самого.
Він чув, як відкриваються у душі старі, давно заструпілі рани, не хотів цього і сам розвереджував їх. Важко було повірити в новину, не міг стравити її… З часу останньої зустрічі з кириломефодіївцями минуло майже тридцять п'ять років, це на сьогодні вже історія: Костомарова він давно вже не сприймав як живу людину, а радше як учений заклад, що десь там далеко, у Петербурзі, видає історичні монографії – книга за книгою, на цей заклад учений світ посилається як на авторитет, і важко тепер повірити, що вони колись обидва мешкали в одній кімнаті і Гулак накладав Костомарову пластир до шиї, на якій вискочила болячка… І нині він тут – справжній, у плоті?!
А хіба можна сьогодні уявити, що в ті давні, нереальні вже часи він буденно, без респекту і побожності виходив разом з Шевченком із квартири протоієрея Андріївської церкви, і вони обидва, молоді й безтурботні, йшли понад дніпровськими кручами, милуючись пістрявим ремісничим Подолом, аж до Печерської лаври, розмовляючи, сперечаючись, стиха наспівуючи… Та ні, цього таки не було. А може, й не слід – після того, як гарячого Тараса, категоричного й непримиренного в суперечках, веселого й жартівливого за чаркою, того елегантного Тараса, перед яким умлівали екзальтовані дами, громовержця, коли читав поезії, ніжного лірика за піснею, того живого колись Тараса, який любив і ненавидів, веселився і плакав, перевезли з Петербурга на Канівську гору, і він одтоді став пророком, месією, ідеєю, – чи слід, чи можна, чи має хто-небудь право згадувати таким або хоч пам'ятати про своє панібратство з ним? А згадувати доведеться нині…