…У ніч перед 1 липня 1910 року студент права Адам Коцко зібрав удосвіта близько трьохсот товаришів біля університету. На їхню вимогу педель на диво слухняно відімкнув браму, студенти зайняли Третій зал і розпочали віче: вони не покинуть університетських стін доти, доки уряд не задовольнить їхніх вимог – урівноправнення студентів усіх національностей. О восьмій годині з кав'ярні Шнайдера вибігли вшехпольські боївкарі, увірвалися на перший поверх університету й забарикадували столами сходову клітку. Крізь вікно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи університет, поліцаї з оголеними шаблями й карабінами з примкнутими багнетами. Він зрозумів, що міська влада разом із вшехполяками давно підготувалася до їхнього виступу, що вони в пастці. Скомандував «До виходу!» й перший збіг сходами вниз. Почувся одинокий постріл. Роз'юшені бунтарі навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тоді затріскотіли карабіни. І всі побачили: біля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стікала до уст цівка крові. З вулиці Фредра вихопилася порятункова карета, санітари винесли тіло вбитого, а коли порятункова карета від'їхала, поліцаї почали виводити українських студентів, накладали на руки кайданки, заштовхували у фіакри й відвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на заарештованих студентів чекали заздалегідь підготовані камери.
Відспівували Адама Коцка в каплиці анатомічного інституту. На похорон з'їхалося з усієї Галичини понад двадцять тисяч люду, уряд привів у бойову готовність військо: стягнув до міста загони жандармерії, побоюючись революційного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личаківського цвинтаря зачорніли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою попливла над головами людей…
Домовина похитується, уже й молодомузівці підставили під неї свої плечі: Яцків, Пачовський, Карманський, Людкевич. Дощ ллє, теплі струмки стікають з віка на плечі побратимів. Максим іде за домовиною поруч із двома старшокласниками, прізвищ яких не пам'ятає; вони готові змінити молодомузівців, і Максим теж підставить плече; і вже несуть вони домовину, Максим ступає з лівого боку труни слідом за старшими гімназистами, потім міняє їх нова четвірка, хлопці вже йдуть утрьох поруч, ніби давні знайомі, залишилося тільки назвати свої прізвища, і вони, не змовляючись, представляються один одному: Дашкевич, Коновалець, Безрідний; а поруч з ними окремішньо йде сутулий старий чоловік з рідким рудим волоссям, в нього руки закладені за спину, й чомусь він не витирає долонями обличчя, по якому стікає дощова вода, дзюрчить цівкою з носа, та ось підступає до нього молода жінка, виймає з торбинки хустинку й витирає старому обличчя, він дякує і йде далі, не виймаючи рук із-за спини, й шепоче Коновалець до Максима:
«Це Франко».
Максим аж стрепенувся: Господи, а він думав – гігант, велетень… І як у цьому змізернілому тілі вміщається такий могутній дух?! Та невже це сам Франко?! Але ж таки він – у нього руки спаралізовані, він навіть не може витерти свого обличчя, та ось милосердна самаритянка допомогла йому; а чи відіб'ється на її хустці нерукотворний образ Поета? На хустині, може, й не відіб'ється, але в серці – напевно… І в моєму серці теж, думає Максим, він відчуває, він знає, що його нові знайомі теж про це саме думають; усіх трьох нині міцно з'єднує постать українського Мойсея, облагороднює, благословить, і вже вони всі троє знають наперед, що віднині завжди будуть нерозлучні духом, і каже Коновалець до Безрідного:
«Чому я тебе ніколи не бачив на наших зібраннях у будинку «Сокола-батька» на Руській? Тобі не цікаво?»
«Я навіть не можу відповісти, цікаво чи ні, я ж там ще не бував і не знаю…» – знітився Максим.
«То приходь і дізнаєшся, нині не можна бути лише книжковою міллю…»
«Але ж знання…»
«Там теж отримаєш знання. Трохи інші, але вельми потрібні на сьогодні. А латина і грека нікуди від тебе не втечуть».
Максим промовчав.
«Ми будемо раді, якщо ти приходитимеш, – мовив по хвилі Дашкевич. – Не будь байдужий – перша кров уже пролилася».
…Із села Зашкова, що біля Жовкви, Євген доїжджав потягом, який приходив на львівський двірець перед початком занять у гімназії, а під вечір вертався тією самою льокайкою, що сонно тягнулася за стефензонівським паровозом; перетинаючи поля, ліси й переліски, вона тяжко пихтіла і голосно висвистувала, ніби давала знати управителеві чотирикласної зашківської школи панові Михайлові Коновальцю і його дружині пані Марії, що їхній найстарший син вертається додому.
Тоді молодші Євгенові брати Мирон і Стефко стрімголов бігли на станцію, перескакуючи Думний потічок й полохаючи на левадах лелек, які заснували в Зашкові свою колонію і гніздилися майже на кожній стрісі; хлопці повисали в улюбленого брата на шиї, не поминаючи теж його вірного товариша Романа Дашкевича, який деколи вибирався до Євгена на ніч і вважався в родині Коновальців за свого… Цього ж суботнього надвечір'я приїхало їх аж троє, тож Євген, коли всі зайшли до хати, представив третього своїй родині:
«Це Максим Безрідний, наш новий колега».
Євген втішався цілковитим довір'ям своїх батьків, вони ні про що його не випитували, знаючи, що він чинить завжди розважно – беручи участь у підпільних товариствах чи то в організації «Просвіта» в Зашкові… Та незалежність найстаршого сина все ж таки турбувала батьків: незважаючи на шанобливе ставлення до батьків, Євген створив для себе свій, ним самим осмислений світ, в якому ховався від родини і від людей, немов у мушлю; він удосконалював свої знання і світогляд теж самотужки, а поради батьків і настанови улюблених учителів Івана Боберського та Іллі Кокорудза були тільки контролем його власної позиції. Євген при тому ніколи не вивищував себе над товаришами, проте примушував їх своїм логічним мисленням, категоричністю, а ще зовнішнім елегантним виглядом рахуватися з його думкою й мимоволі йому підпорядковуватися, тож зовсім спонтанно піддався Євгеновому авторитету його побратим Роман Дашкевич, а нового приятеля Максима Безрідного з першого дня знайомства цілком поглинула Коновальцева харизма.
Максим не пропускав сходин Українського студентського союзу в будинку «Сокола-батька» на Руській, згодом Євген запропонував йому вступити до таємного гуртка «Мазепинський курс мілітарний», який збирався в Зашкові. Цього разу вони приїхали втрьох, й на них в селі вже чекали студентки університету Ольга Левицька, Марійка Бачинська й Олена Степанівна, а також поетеса Костянтина Малицька, яка займалася збором пожертв на майбутній стрілецький легіон. Цієї неділі під прикриттям зашківського фестину в домі вчителя Коновальця мало відбутися засідання таємного гуртка.
Після служби Божої до камінного хреста, поставленого на висипаному пагорбі посередині толоки в пам'ять знесення панщини, вирушили зашківські стрільці з дерев'яними макетами карабінів «на плече», синьо-жовті прапори замаяли над головами громади, що заповнила майдан з краю в край, розлопотілі на вітрі знамена з'єднали голубе літнє небо з жовтоколоссям достиглих пшеничних нив, що потягнулися від толоки до крайнеба; стрільці розбіглися в розстрільну й під командою четаря Івана Чмоли злагоджено виконували військові вправи: «на плече! спочинь! до бою!»; духовий оркестр грав стрілецький гімн «Гей, там, на горі, Січ іде!»; дівчата в барвистих корсетах й віночках вийшли від хреста до народу з короваєм, вони низько вклонялися й співали пісню Костянтини Малицької «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?»; авторка пісні стояла серед молодших подруг, які приїхали разом з нею на зашківський фестин, на її обличчі світилася втіха за сільських парубків, які в стрілецьких одностроях виглядали, немов справжнє військо, й за дівчат, що співали її пісню; поруч з Малицькою стояв невисокий засмаглий чоловік зі смоляним неслухняним чубом і втопленими глибоко під чоло пронизливими очима, від чого його погляд здавався суворим, аж демонічним; до незнайомого пильно придивлялися Олена, Ольга і Марійка, а Євген з Романом мовчки запитували один одного – хто це? Втім, вони могли бути спокійні, якщо на зашківське свято цей гість прийшов у товаристві пані Малицької; по обидва боки майдану стояли двоє поліцаїв з опущеними під шию ремінцями кашкетів – це свідчило, що зараз виконують службові обов'язки; вони ліниво споглядали кольористий натовп і смоктали цигарки; школярі біля хреста декламували «Розриту могилу» Шевченка та «Великі роковини» Франка; учитель співів Михайло Гайворонський вилаштував біля пагорба хор, й на закінчення фестину пролунав гімн «Ще не вмерла Україна»; тоді мертво стихло на майдані, й стояли на «струнко» стрільці, приклавши долоні до мазепинок; один поліцай теж приклав два пальці до дашка, а другий, що стояв на протилежному краю майдана, далі смалив цигарку й зневажливо цвиркав слиною крізь зуби; до нього підступив четар Іван Чмола, змахнув долонею біля обличчя поліцая, вибивши з його губів цигарку, гаркнув: «На гімн стояти струнко!»; люд занімів, чекаючи сутолоки, проте поліцай під гнівним поглядом Чмоли весь знітився, потім виструнчився, приклав долоню до кашкета…