«Пані й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараєво вбито спадкоємця престолу Франца-Фердинанда! Найясніший наш цісар оголошує Сербії війну…»
… «Накрила нічка та й тихесенько земленьку кругом…» – наспівує в думці Роман; спершись на «верндля», він ще відчував дотик гарячої голівки дівчини до своїх грудей і чув її шепіт серед галасу розтривожених людей у Спортовій залі: «Я ніколи не забуду тебе, Романку. Ніколи».
Світало. Побагровів над Зелемінню край неба й освітив силует вартового: там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей…
Чи було це, чи мариться?.. І враз передсвітанкову тишу протинає навіжений крик на Кливі: ура-урра-урра! Роман бачить, як з гори збігають, скочуються, рвуться вперед зі штиками москалі, добігають до потічка і повзуть уверх схилом Маківки; тоді вихоплюються з окопів усусуси і теж з примкнутими багнетами біжать назустріч ворогові; ніхто не боїться, сила страху породжує у вояків відвагу й штовхає їх в обійми смерті; бряжчить метал, схрещуються сталеві ножі, і аж тоді прокочується ізвором лемент проколених наскрізь штиками й багнетами людей; вояки біжать з обох боків назустріч одні одним, вони вбивають і не знають за віщо – божевільна влада війни наказує чинити смерть; ворогуючі воїни змішуються в шаленому клубку ненависті, причини якої теж не знають – відає про це тільки вища сила війни. «Матінко, рятуй! Матінко, рятуй!» – хтось там розпачливо кричить, падає й замовкає; поручник Дашкевич припадає до землі, заряджає «верндля», стріляє навмання, не прицілюючись, він не має права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалі під навальним натиском стрільців відступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сірі стрілецькі однострої обліпили протилежний схил ізвору; тоді піднімається Роман і біжить услід за побратимами… Та —
обпікає синє полум'я Романове обличчя, він глухне й падає долі; ще мить усвідомлює, що живе і повзе вперед, під животом мокро й тепло, кров багрянить траву, він все це ще відчуває, та раптом гасне світ…
Усе це відбувається достоту так, як у пісні, складеній тоді, коли війни ще не було; поручник Дашкевич чує ніжну мелодію й діймають його свідомість слова: «Спи, дівчино, сни, кохана…», а далі він пливе у піднебессі, бачить над собою тільки синє небо й чує чиюсь мову: «Живий, ще дихає…»; а катафалк, мов колісниця Фаетона, мчить попід небесами й досягає Господніх чертогів…
Розділ третій
Відновлена фреска
(Із Михайловых записок)
Усе, про що буду розповідати, відновилося в моїй пам'яті так, як то буває іноді під час реставрації собору: відвалюється частина тиньку – й перед реставраторами відкриваються зовсім незнані або добре забуті записи, зображення святих чи то історичних осіб…
Й було у мене видіння уві сні. Нібито раптом хтось зірвав завісу, що досі заслоняла мій край, і я побачив до найменших деталей усю Україну, так можна уявити собі великий материк, позначений умовними лініями на мапі, а ще краще – намальований барвистими мазками на декораціях, що експонуються у Львівському оперному театрі, на яких у стократ зменшеному вигляді постає вся моя земля з містами й селами, соборами й озерами, ріками й лісами, – й важко мені збагнути, як зуміла рука Майстра вмістити весь наш край на полотні, не розгубивши ні барв, ні світла, ані тіней.
Таке видіння трапляється тільки раз у житті, та й то не кожному. Із незнайомих гірських тіснин, безнадійно там заблудившись, я вибрався нарешті на биту дорогу, яка підвела мене до прямовисної стіни з видовбаними у ній східцями: тільки зіп'явшись ними вгору, я зміг би вибратися з цього дна, де не було жодних ознак життя, з космічного потойбіччя – диких гір, глибоких ущелин, запаморочливих западин із відблисками холодного мертвоводдя на їхньому дні. Мені страшно було спинатися прямовисною скелею, але ж у бездонній височині над нею голубіло живе небо, й долинали з-за кам'яної затули людські голоси, щебетання птахів, віддалений гул дзвонів – вони заманювали мене, і я, незважаючи на страх перед висотою, на ревматичне тремтіння в ногах і у всьому тілі, таки видряпався до гребеня скали, судомно схопився за гзимс, перехилився через гладкий гранітний пруг і побачив…
Переді мною розіслалася широка й безкрая рівнина, а на ній села, вивершені банями церков, і міста з вежами й фабричними димарями; над благословенним світом опустилося шатро блідо-зеленого неба без жодної хмаринки; весь край потонув у зелені і яблуневому цвіту, в садах лящали солов'ї, а густі ліси проколював любовний крик зозуль, по лівому краю круговиду текла синьовода ріка, й далекі гори спочивали в сизому тумані.
Чий це край за скалою – моїх предків чи онуків? І що довше я до нього приглядався, то більше впевнювався, що він таки мій, перехрещений тисячолітніми дорогами, а від шляхів увсебіч бігли свіжопротоптані стежки та путівці, і я в страху, що це видіння може в одну мить зникнути, напружив зір, щоб віднайти серед плетива старих доріг свою забуту стежину – мусить вона десь звиватися, якщо переді мною постала вся Україна; шукаючи її, я перевів погляд на лівий край круговиду, розділений синьою биндою Дністра, й побачив сільську хату під солом'яною стріхою, а тоді з глибин пам'яті зринуло призабуте, однак таке рідне обійстя мого прадіда в Підбужі, до якого я ще малим хлопцем ходив зі своїм дідом Максимом на мед: того меду золоті бджоли наношували мені цілу миску, і я ним об'їдався, мало пупцем не текло; а обличчя прадіда не пам'ятаю, тільки тямлю, що мав він довгу сиву бороду і добрі очі, однак рідний він для мене залишився з розповідей діда Максима. Отож неначе упав зі стіни собору тиньк – і я бачу фреску життя мого роду, чую прадавні живі голоси й навічно вбираю в себе красу того видіння, щоб розглядати його, вивчати й любити, а коли промине сон, оживити на папері маленьку клітину великого організму моєї батьківщини.
Мій прадід Пантела Безрідний водно казав прабабці, набагато молодшій за нього: як умру, не будь сама, виходь заміж за нашого наймита – він ще парубок, а вже ґазда.
Цей пошанує мою господарку… Бо що тобі з Максима: пішов у політику – й нема ґазди.
А Максим до господарки зовсім не надавався. Як лиш вихопився із сільської школи в Підбужі, то ніхто не мав сили дома його втримати: набравши в наплечник харчу, подався до Львова і аж за кілька років обізвався – коли закінчив гімназію і вступив до університету на правничий факультет…
Максим Безрідний навчався в Академічній гімназії; він, як і більшість сільських хлопців, значно поступався ерудицією перед міськими ровесниками, й, мабуть, тому його проймала хвороблива жадоба до знань, що межувала з болісною заздрістю; хлопець невтомно працював у бібліотеці над книгами, зубрив латину і греку, читав античних драматургів та філософів європейського класицизму й, незважаючи на те, що займався ще й репетиторством, заробляючи собі на прожиток, вибився у «форцугісти»: на колоквіумах отримував лише найвищі оцінки.
Проте ці успіхи не могли піднести його до рівня тогочасної учнівської еліти – заангажованих політикою старшокласників, залучених до легальних і таємних гуртків, до української правиці, яка в дні Шевченківських свят насмілювалася вирушати в походи через місто із синьо-жовтими прапорами, спортовців, котрі, дбаючи про здоровий дух у здоровому тілі, відвідували руханкову залу на вулиці Руській; сміливці із Січового союзу і «Сокола-батька» виходили на Високий Замок і Кайзервальд на військові вправи, а в підвалах на Варшавській училися стріляти із роздобутих хто зна й де «верндлів»; по неділях просвітяни відправлялися на села читати реферати з історії України й організовувати фестини на толоках; інші влаштовували зустрічі з поетами Василем Пачовським, Петром Бірманським, навіть з Іваном Франком у Народному домі, і були в майже товариських стосунках із улюбленою поетесою Костянтиною Малицькою, пісня якої «Чом, чом, земле моя» звучала у всіх на устах, – не знав Максим цього всього, як і того, що у львівському університеті точиться непримиренна боротьба із вшехполяками за викладання українською мовою; і в такому невіданні він перебував доти, доки не сталося у Львові велике лихо: у сутичці з поляками в університетських коридорах був убитий з револьвера український студент.