На йому старенький чорненький піджачок і такі самі штани, управлені у вимазані дьогтем чоботи… Мабуть, ще перед похороном вимазані… І двовуха шапка у лівій руці на лаві, перекинута дном угору, говорили страшною і незгласимою мовою про якийсь душевний і незносимий тягар, а не про пиятику. І в Івана Овсійовича аж тепер мигнув у голові сумнів щодо правдивості братових інформацій. Він знов у цій жалюгідній постаті упізнав ту людину, яка ніколи не доведе до того стану, про який йому розповідали. Вони, видно, надіялись, що гість з Києва прийме батькову хоробливість за наслідки пияцтва. І син сквапно дістав триногий стільчик коло печі і поставив на те саме місце, де він тільки що дивився у вікно, і сів проти батька та й спитався усім болем смутку і співчутливості:
– Що таке, тату?
– Візьми мене в Київ… Раз там є великі школи на все і на скотину, то я там знадоблюся і не буду тобі завадою… А тут я пропаду… Ти чуєш?.. Ото реве корова, заперта зранку в хлівці. Вона хоче води, а якби повіточка була відперта, а я взяв та й дав їй води, то Мадес не дав би мені просвітку цілий день. Він каже, що я хочу його худобину отруїти… І то дивися ти, і приходить людині отаке в голову!.. Та хіба ж то він її й придбав?.. Та то ж мені Макіївські люди дали теличкою за те, що я їм колись позичив грошей. А вони не мали зароблених, то й віддали мені теличкою… Та й чого варті тепер оті гроші?.. І я тому її віддав на хазяйство. І тепер, дивися ти, сходить просто з двору з жінкою, а скотину запирає, щоби я варився від світання до смеркання отакою невпорядкованістю..
– Тату, це для мене не зрозуміло, і я силкуюся все збагнути, і думки холонуть…
– Та й де ж його новій людині все взяти до тями?.. Він уже давно злигався з отим комуністичним підгекувачем Маздигоном. І ще як мати наша була жива, то він і її ні в що не ставив, і мене… Ну, наче тобі переробили собачі душі людську натуру!.. Але ми тоді з матір'ю ще якось не давалися на поталу… Ще вдвох сходилися і говорили, що треба разом умерти, щоб не поневірятися на чужих судилищах у своїм дворі… Бо ж якби не комуна, то хіба б Мадес додумався до таких штук із своїм батьком?..
– А ви горілки не п'єте?..
Спитався син з якимсь жорстоким притиском, ніби не кладучи свій присуд ні на брата, ні на батька. І батько враз вирівнявся сидячи. І впала шапка з лівої руки додолу. І, подивившись на ікону Спасителя так, ніби у його мигнула думка взяти Бога у свідки, а далі, упершися своїми очима у синові очі, крізь гіркий усміх, що заворушив вуса у бороді, промовив:
– П'ю… І поки мене люди не минають, я і тієї чарки не минатиму, що від їх простягатиметься до мене.
– І вони вас нечувственного привозять додому?..
Та тут уже старий устав і таким голосом, що виходить із того серця, яке тут на землі всякі суди касує і не сподівається ні від кого якоїсь правди, вигукнув:
– Ну, розсобачої душі душа!.. Добре вже мене обійшли своїм висвячуванням!.. Та чи ти коли-небудь, як жив дома, бачив мене таким, щоб я не своїми ногами ішов до хати… Та ж ти добре ще пам'ятаєш, як я напивався, і ніколи було не іду якимсь возом, а завжди своєю конякою та ще й верхом… Я ж тоді об'їздив цілий район, лікуючи скотину, і якби я не мав на плечах голови, то мене б і моя коняка б не носила на спині своїй… То невже я зараз, по-твоєму, на старість, перед своєю погибіллю можу втратити голову?.. Я напиваюся, але люди не помагають мені триматися власними ногами за цей нещасний світ… І сорому людського я на свою совість ще не покладав, і ще не зневажав своєї і людської слави!..
І син після останніх слів рвучко нагнувся і дістав батькову шапку з долу і, поклавши її знов на лаву, промовив схвильовано і стишено:
– Тату, сядьте… Я більше ніколи вас не образю цим у вашій хаті… Я вже все знаю про ваше пияцтво…
– Знаєш…
Гірко прогомоніло на всю нашорошену хату.
– А чи ти знаєш, що оце та печатка висить ось, коло колодки на моїй шахві, з моїми ліками?.. Бачиш?.. То як же ж ти можеш казати, що знаєш моє пияцтво?..
І син йому перебив:
– Я сказав так, щоб ви зрозуміли, що я страшно шкодую, що випустив таке слово із вуст, бо я не вірю жодній поголосці, що йде супроти вас…
– Сину, сину… Чи ти віриш, чи не віриш, а я знаю, що я такий, який є у тих чутках, що про мене навмисне пускають… на те, аби без ніякого шелесту забрати усі пляшечки ось із цієї шахви…
І він ударив злегка долонею по дверцятах сховища своїх ліків і провадив далі:
– Оця комуна, оця «народная власть» увійшла у стачку з пекельними силами і випустила на нашу землю із самого споду людської злоби найлютіших собак у образі людей, щоб вони нас ось тут, на землі, домучили, не допустивши і до геєни огненної… Бо скажи ти мені, на милість Божу, як назвати оттакі підтравності та лиходійства, що вони коять… Ось учитель сільський, Маздигін… Що я йому заподіяв?.. Але не встигли незаможники зіп'ятися доладу на силу, як уже він звернувся до людей, щоб відібрати у мене мої ліки, бо я, мовляв, не маю права лікувати скотину… Бо я самоук!.. І коли я таке почув і побачив, що то воно таке говорить із їх печінок, то я вже знав, що відберуть… І не гаючися ні хвилинки, майнув у Ташлик до Сергія Сергійовича… Ти його знаєш… Він людський хвершал, а краще орудує за когось іншого й не такого, як сам. Та й кажу до його:
– Заберіть у мене мою ветінарську аптечку…
А він подивився на мене сумно та й промовив:
– А хто ж буде людей рятувати? Та й з чого ви будете жити?
І я йому зараз усе й розповів, а він, недовго думаючи, приїхав до мене і вибрав ліки, які йому найпотрібніші були… А ти знаєш, що він уміє так само до людей, як я до скотини, тільки що більше грамотний і більше знається із людьми вченими. І що ж він після цього робить? їде в Черкаси до ветінарного лікаря Фігуровського і повідомляє його про мою справу… І іде в Городище до ветінарного лікаря Бровенка і те саме робить. І аж накінець усього іде в Шполу до якогось жида, теж ветінарного лікаря, і його підбиває. І з'їздяться вони втрьох до Сергія Сергійовича в господу. А в його вже були якісь повітові голови сполкомів… І всі вони гуртом на підставі свідків з колишніх сіл виробляють мені документи, що я маю право лікувати без усяких заборон людську скотину скрізь, куди тільки не поїду. І пошесті, і нещасливі случаї, і хвороби від слабкості організмів. Я тобі про це писав разом із Шелестіяном у Київ… Там у його є донечка Гапуся, та така грамотна… Отож її писання ми до тебе й послали, та, видно, ти його від нас не одержав?
І почулася глуха відповідь:
– Не одержав.
– От бач, як про нас дбає народна власть… І, Боже мій, що то у мене за Великдень був… І люди були, їй-богу, як подуріли, бо як приїхав я в Ташлик до Логвина Кагамлика… У його була кобилка здулася… То, повіриш, людей понасходилося, неначе на весілля або на похорон. І майже кожен прийшов з барильцем під пахвою: той з самогоном, той з брагою, а той з медом… І, як перед Богом кажу, три дні пили та гуляли, аж хата тряслася і, мабуть, долини та яри гули… І Логвин Кагамлик зробив рями до нового мого документа та ще й захварбував їх, неначе золотом. І п'яні невіри почепили у рямах документ на стіну у його та й почали вигукувати:
– От де наш гетьман… Оце так, так, слава тобі Господи, наша взяла!.. Ге-ге, правда, хоч би була і кам'яною горою, і то якби її вкинути у море, то вона б випливала із дна, неначе та пліточка!
Отаке було, насилу я відтіль спровадився додому. Але вони, що то п'яні, винесли мені до коняки мій документ з перев'язаними через плечі рушниками… Ге-ге… І дома я на другий день повісив свою документацію ось тут, на цій стіні, над шахвою з ліками… І вже не журюся, знов за своє. Помагаю людям, і люди до мене добиваються з усіх закутків повіту. Ба, приїздю я якось вечором додому. Розсідлав коня, поставив у хлівці, узяв свою торбу з лікарським причандалом і входю у свою цю хатину… Аж гульк: немає на стіні моєї документації. Я торбу з рук та мерщій у хату до Мадеса. Аж він стоїть коло стола, а край столу сидить Маздигін і мовчки посміхається, поглядаючи то на мене, то на сина. Я до Мадеса: