Та назустріч молоденькій патріотці і нашій Великій Поетці все повітря здригнуло несамовитим і диким ревом задоволення, що виявилося московською піснею:
Рев, свист, тупання ніг і плескіт у долоні… Якби табун вовків, табун собак-вовкодавів і з десяток бузівків телят змішалося у один клубок звуків і боротьби, то таким би жахом не війнули на людину, як це сталося від москалів під літнім вечірнім небом перед сільрадою на Україні.
І два червоноармійці спустили вниз ліхтарі, а другі два повели оглушену переляком дівчину до червоноармійського кола. І розступилося воно, і впустило водіїв і дівчину до себе всередину, і замкнулося. І вся солдатня без команди повернулася очима в центр. І в ту ж мить верескнув повний несказанної розпуки крик молодої українки. Але його заглушив спів великої кількості пітних та розгарячених горлянок: зачули про таке та ще й про те, що у сільраді червоноармійці питалися і за Івана, то рішили, що і їм так може накотитися якесь лихо. І зійшли з рідного двору у сусідські села перебути поганий час. Та й забарилися так, що тепер не мали змоги з'явитися навіть на похорон матері.
І два червоноармійці спустили вниз ліхтарі, а другі два повели оглушену переляком дівчину до червоноармійського кола.
І чи після такого об'єднання України з Москвою міг бути якийсь клопіт у Мадеса про батька і про те, що грамотний брат живе напередодні того, аби бути оголошеним бандитом… І що йому у рідній землі будуть двері відчинені тільки для виходу на той світ, а для входу тільки у тюрму? А про інших братів і сестер нема чого говорити, бо яка мати мертва чи жива може зібрати до себе, хоч на хвилину, тих дітей, що москалі розженуть по світах та по шляхах? Від материного горя ще можна уявити собі далечінь, яка кінчається Богом і вимріяною людьми правдою. А від московської волі, що веде українських дітей по закривавлених шляхах дійсності, немає можливості навіть подумати про якусь далечінь, яка кінчається Богом і вимріяною людьми правдою, та ще й з тією господарською дійсністю, де самотня і прив'язана скотина не тужила б ревом із повітки за статечною та дбайливою господинею.
Розділ другий. Іван Овсійович і батько
І враз надворі почулася хода людини, і Іван Овсійович перервав думку і геть-чисто став іншим: інший настроєм і такий до тих думок, що ішли, як і той птах до своєї пір'їни, яку згубить. І справив він свою увагу на те, хто йде. Такий душевний рух, як цей, міг виробитися тільки безугавною обережністю із словом у тих обставинах, серед яких він жив у Києві. Може, він би і спокійніше закінчив своє думання, якби від його передбачала
І спів плигав під зоряним небом ревом жорстокості, то реготом перемоги, то свистом нахрапного шалу. І ця душогубська оргія крику, реву, свисту тяглася, мабуть, з годину. Вона заглушала собою те, що коїлося в середині кола. А навмисне для цього призначені москалі, порозганявши селян від страшної екзекуції, що глушилася ревищем, ходили навколо кола і стерегли жах, що уставав цинічним та роз'юшеним ґвалтом до зоряних небес. А село мовчало ще тихше, як у надрах кам'яних гір сон майбутніх катастроф. Тільки собаки у близьких городах та дворах аж пінилися гавкотнею та виттям. Нарешті ревище звіроти затихло, знов розступилося коло, і винесли два червоноармійці з його нечувственну дівчину і, піднісши її до тину біля пожежної машини, перекинули її у пожежний двір. Дівчина впала на землю, не ойкнувши і не застогнавши. І почулася команда:
– Станавісь!.. Равняйсь!..
Небо було зоряне й тихе. Тільки цілу ніч собаки валували по людських городах і по дворах, але на вигін до сільради не наважувалися вибігати. І сільрада, і пожежний двір мертво німіли. А там, де було «коло» московської солдатні, лежала пожмакана корсетка, та хазяйки її з-за тину не видно було. І тихо темніли на Костянченковому березі верби і високі явори. У їх коло коріння лежав чорний туман, ніби для того, щоб хтось подумав, що мертву українську дівчину якби шукати, то й там можна було б знайти. І не рипали хати нігде тієї ночі, і люди були, ніби невидимки тієї ночі.
А на другий день сільрада общеською грабаркою відвезла на кладовище самотню українку і сховала без ніяких відправ. Навіть родичів не сповіщали. Дарма, що вони жили в недалекім селі Калинівці.
Після цього село і сусідські села мали що говорити, мабуть, з місяць. А брати і сестри Івана Овсійовича як ся якась реальність, а то його психічні рефлексії ішли ніби для того, щоб виправдати сум про тяжку для його душі ситуацію. Людина, коли ховається із словом, то й думки цієї цурається, що проситься у слово, і завжди носить у своїм зовнішнім виразі відбиток якоїсь приреченості, а разом і маніакальності.
Та й оглянувся він навколо себе ніби для остаточного заспокоєння. І аж тепер він помітив розташову тієї хати, у якій він був. Вліво від дверей була піч і лежанка впродовж печі у куток і відрізнялася від стіни такою смужечкою простору, аби тільки було можна боком пройти. На лежанці лежала постіль, упорядкована на день. А вправо від дверей попід самою стіною стояв маленький ослінчик, торкаючися своїм кінцем лівого боку високої із соснових дощок шафи. І від того, що вона була нефарбована, то мала вигляд кольором дуже давніх дверей коло якогось льоху. Вона була замкнена на колодку, із-під якої виднілася велика і кругла сургучева печатка з двома мотузяними хвостиками. Напроти неї під другою стіною білів під скатертиною столик. На нім нічого не було, але під ним лежав чималий чамайдан, уже обкручений мотузкою, видно, для від'їзду його хазяїна. Піч була заслонена, і перед її припічком бовванів маленький стільчик на трьох ногах. Долівка була земляна, нерівна і давно мазана, але чисто заметена, а віник лежав доладу покладений при стінці лежанки. А в сумній височині над столиком висіла дуже давня, аж чорна, невелика ікона Спасителя. На ній виразно блищали тільки худі щоки божества, і над ними невиразно темніли плями очей. Та ще внизу на ній, під Спасителем, жовтіла Адамова голова на двох перехрещених кістках. Із-за ікони з одного боку стирчали дві маківки, притримуючи край біленького рушничка, яким завішена була іконка… І все було тут мовчазне і нерухоме, неначе трималося в своїй нерухомості сургучевою печаткою, що висіла коло колодки на шафі.
Аж рипнули двері, і в хату увійшов середнього зросту чоловік, сухий, сіроокий і зарослий аж до очей рідкою русявою борідкою, яку на два боки розтягали великі довгі вуса:
– Добридень, бо я тебе ще сьогодні не бачив… – обізвався той, що ввійшов.
А Іван Овсійович, не відвертаючися від вікна, відповів:
– Не бачилися, тату…
Ця відповідь, видно, вразила старого чоловіка, і він зараз же сів на ослінчик при самій шафі і з болем в голосі спитався:
– Ти сьогодні хочеш їхати?..
– Сьогодні.
Була суха і коротка відповідь молодої людини, що все в отій самій вистаті, не повертаючись від вікна, з виглядом тяжкого смутку стояла. А батько правою рукою, яка стала тремтіти від осереднього хвилювання, почав від бороди натягати вбік довгий вус і говорити переривчасто:
– Сину… візьми мене з собою в Київ… Я тут швидко умру… Там же є усякі лікарні для скотини… А ти знаєш, я умію ходити і рятувати усяку твар… Я не буду тобі тягарем і не буду над душею тобі нависати, сину…
І син раптово повернувся до батька і став дивитися на його. За всі три дні він аж тепер був уважний до батька. Оце повернувшися, він помітив у всій його сидячій постаті якусь несказанну зміну тієї людини, яку він завжди уважав своїм батьком та ще й людиною рішучою і нап'ятою завжди якоюсь невгасимою енергією волі. Він як оце приїхав, то не дуже придивлявся до батька, бо брат Мадес наговорив, що старий п'є безнастанно горілку і що люди з кожного села, у якому він лікує скотину, привозять його додому неначе мертвого від горілки і зносять, і кладуть коло призьби перед хатою ще непорушнішого від деревини. І батько там лежить до опритомнення. А потім сам устає, уточується у хату і вже там долежує свого п'яного чаду. І Іван Овсійович, тепер бачачи у батька очі, не то повні сліз, не то хворобливого сльозіння так, що він ніби не бачив навіть, з ким говорив, – став ще пильніше вдивлятися в образ рідної людини.