Богун тим часом уважно оглянув Кирина:
– Не зустрічалися?
– Під Львів разом йшли.
– А! Добре! – З московським драгуном загонщик полови[18] Богун міг зустрітися у бою – бо царські воєводи весь час намагалися зайняти нижню течію Дінця[19] та ті притоки Волги, що близько підходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешні козаки і без бояр проживуть, – і чомусь виходило по-івановому. Одного разу – ще до появи Кирина в тих краях – сам воєвода тікав, аж коня загнав.[20]
– Але… – Боярин розмовляв неначе сам із собою, – якщо Москва справді вступить у війну, то це змінює все!
– Поки що, – відрізав Богун, – це змінило тільки одне: поляки перейшли в наступ.
І без перерви:
– Будеш шукати?
– Знайду.
Драгон зрозумів, що комусь не жити. Або ляський чаклун піде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утім, іншого виходу не було – такий ворог страшніший за сто гармат.
– Ну, тоді бувай, друже. Келеп вам принесуть.
– Бувай, Іване. І не лізь під кулі. Усі й так знають, що ти хоробрий.
Щось несподіване і страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника відповів хтось інший.
– Ще не зараз, Боярине.
Ніколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зі смертю, так полотнів. Тільки найсвіжіший сніг, сніг, що сьогодні випав, міг зрівнятися з кольором обличчя Боярина.
– Так ти що – бачив?
Богун кивнув:
– Судячи з мого виду – чекати ще років десять-дванадцять. Добре, що хоч від кулі, а не на палі.
Богун піднявся і, явно не бажаючи, аби співбесідники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетеріло дивився у спину людині, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.
* * *
Вони остаточно вибилися із сил. І люди, і коні.
Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пізно – частіше рано – Боярин з Драгоном відчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися назад, давати гаку.
Кілька разів взагалі блукали. Коні провалювалися у сніг майже по самі сідла.
Геть знесилені, вони знайшли річечку. Боярин сподівався, що це Краснянка, на якій лежить Красне.
Але треба йти.
– «Navigare nessesere est, vivare non est nessesere»[21] – пробурмотів Кирин під носа, але Барило почув:
– І де це купецьких дітей так добре вчать? У Сочаві, Яссах чи Хотині?[22]
Драгон здригнувся.
– Ну, не вважай мене дурнем, я ж тобі у батьки… Освічений, на коні – неначе народився, але битися на шаблях не вмієш, отже, не шляхтич, на розстригу також не схожий, почерк поганий – не писар. Що залишилося? А Молдова… Ти намагаєшся говорити, як на Уманщині, але саме намагаєшся.
І, бачачи, що Кирину неприємно, Семен змінив тему:
– Сподіваюся, ви вдвох знаєте, куди нас ведете.
– Я – ні. А Боярин знає.
Драгон пригадав недавню розмову.
– А чому цей секей почав з двох полковників, а не з гетьмана?
– Бо гетьмана зурочити неможливо – бувають такі люди. Я саме вас трьох недаремно з собою узяв.
– Так ти знав?
– Що в ляхів хтось з’явився на нашу голову? Здогадувався, отож і взяв вас… Тебе – придивитися – чого вартий, їх – в охорону. Бо їх теж не зурочиш. До речі, чекав, що ти про інше спитаєш.
– Ну, це ж ясно. Якби Богун щось витряс із того, хто йому зачаровану зброю підсунув, – він би тобі сказав.
– Так. Мабуть, він не зразу помітив, що річ зачаровано. А секеї тут ні до чого. Бачиш… Ну, скажімо, є різні види чарівників, як є різна кіннота. Як гадаєш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорці?[23]
«Урайтарів – рапіри, у п’ятигорців – шаблі».
– Попервах він колоти буде, а не рубати.
– Ось так і з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…
– Але ж іноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.
– Один з трьох – точно іноземець. Їх було троє, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумієш, отож повір мені на слово, троє. Причому один був уже в Красному, і його-то ми знайдемо. А далі – побачимо, як сказав сліпий тому, що вмирає…
…Крига замерзлої річки – кращого шляху узимку – заворожувала незгірш від чар. Кортіло спати. Драгон під’їхав до Боярина.
– Слухай, ти казав, що дівчина може приворожити хлопця.
Отаман зрозумів запитання.
– Кому що, а курці – просо. Хлопець дівчину – ні.[24] Тільки вона його…
– Почав би ти мене вчити.
– А що, час є. Отож слухай. У Руському воєводстві[25]бував? Там є така приказка – «Обре, сховайся добре».
– Інколи і в нас кажуть. І є ще… коли дітлахи у схованки грають, то рахують: «Обре, сховайся добре, я шукати починаю, собак спускаю: цуц! Бери!»[26]
– То був народ такий – обри.[27] Могутній. Жорстокий. Їх винищили – за наказом чи то римського цісаря, чи то круля французького.[28] Ну, ясна річ, дехто порятувався – «Обре, сховайся добре». У жилах деяких секеїв тече кров обрів, і від батька до сина передають… що пам’ятають. Така ж кров у моїх жилах, та й у твоїх теж.
– Чарами дізнався?
– І чарами. А ще ти викапаний мій дядько Карпо, отож ми, мабуть, родичі.
(Драгон згадав, що небіжчиця мати про свою рідню нічого не знали.)
– Руде пасмо у волоссі…
Цієї своєї прикмети Драгон боявся понад усе.
– Що я про себе казав – майже все правда. Я справді з боярського роду,[29] справді був у неволі, хіба що не сам я втік. Один секлерський чаклун побачив, де я, і влаштував утечу. Дідька лисого я б сам утік у тринадцять-то років… До речі, друге тобі правило…
«Друге? А, перше було – не гадай, що чари всесильні».
– Не намагайся дивитися. Раніше це багато хто вмів. Подивиться у воду – є ж така примовка: «Як у воду дивився», – або у дзеркало… Дехто навіть у діамант-камінь – і бачить, що схоче. Але вже років з п’ять… Неначе щось зіпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тільки не те, що треба. Он Богун свою смерть…
І, неначе почувши слово «смерть», десь у лісі завив собака.
Як по небіжчику.
* * *
Ще сто кроків, ще поворот, – і вони побачили завал.
Колись – мабуть, ще напровесні – річка підмила кілька дерев. На повороті одне з них зачепилося за берег, на нього налетіли інші, сплутавшись гілками та корінням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою – кішка, мабуть, і та не пролізе.
А по обох берегах – нетрі.
– Доведеться назад.
– Отамане, я щось відчуваю, але не можу втямити що.
– Нас тут двоє таких. Я теж нічого не розумію. Постривайте, зараз роздивлюся. – Боярин зійшов з коня, узяв бандолет,[30] вийшов на берег, підійшов до велетенської смереки. І… і пішов угору по її стовбурові. Просто пішов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору підіймається товста гілка.
– Хрест святий, оружіє на диявола! – прошепотів Білий.
– А ти хотів, щоб таке тільки ляхи з татарвою могли? – теж пошепки відрізав Барило.
Кирин тим часом теж спішився – кормових драгунів[31]не вчили битися верхи, – притис люльку до ґнота своєї рушниці.
І вчасно. Бо на правому березі з кущів посипався сніг, щось свиснуло у повітрі – і Боярин полетів униз…
Драгон вистрелив, і туди ж послав свою кулю Адам. Двоє інших вирішили чекати на більш ясну ціль.
* * *
– Хтось із вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумію, що це за зброя.
Білий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палиці влучила куля.
– Про це є у Святому Письмі. У Книзі Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голіафа.[32]
Семен Святого Письма був добре навчений – учився в Острозі.
– Давайте, хлопці, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрібне.
* * *
Двері хутора були замкнені. Зсередини.
Проте одне з вікон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.
Білий вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:
– Ісусе Назарейський!
Грюкнув засув, прочинилися двері.
– Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…
На долівці лежало шість трупів.
– Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…
– Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.[33]
– Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися… Баба з дівчиною – тим більше не супротивники.
– А…
Очі усіх повернулися до тіла козака, що й досі стискав у руці вже не потрібний пістоль.
– Тут і двох кроків немає, молодик – і той не промаже.
Барило вказав пальцем на ганчірку, якою було обмотано голову небіжчика.
– У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоїться. Ви мені інше скажіть – навіщо?