Цього просто не могло бути. Не могло!
Жодне військо… Та що там військо – загін дітлахів, що у війну граються, ніколи не відпустить підозрілих без перевірки!
– Данке![12]
Боярин рушив коня, усі за ним. Отаман замугикав якусь угорську пісеньку.
«Він же назвався мадярським ім'ям…»
Усе тіло Драгона, усе його єство чекали залпу в спину або аркана на шию.
Десять кроків, п’ятдесят, сто… Ось уже і поворот… Ось вони вже за поворотом…
– До лісу, – прохрипів отаман.
– Сліди побачать.
– Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!
Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.
Шлях був жовтим, бо тисячі копит утоптали його, змішуючи сніг із кінським лайном.
– Отже… – Білий не договорив, та в цьому й не було потреби.
Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарів – отже, Нечая погромлено.
– Треба до Брацлава. Попередити.
– Ні! – І, мабуть, зрозумівши, що тут не відбудешся простим наказом, Боярин пояснив: – Бути того не може, щоб ніхто не порятувався з цілого полку, та ще із сіл навколишніх. Брацлав без нас повідомлять. А от Богуна у Вінниці…
Справді, якщо поляки не цілковиті дурні, то тепер вони вдарять на Богуна.
Але чомусь ніхто не спитав – і звідки знає Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вінниці?
…Через кілька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинці, Драгон наважився запитати:
– Як ти це зробив?
Боярин і перепитувати не став: а що, мовляв, на увазі маєш? Помовчав трохи і пояснив:
– Ти теж так можеш, просто не вмієш. Чув, мабуть, що дівчина може хлопця приворожити? А ми можемо навіювати інші почуття: байдужість до всього, втому душевну. Навіть враження, що він мене десь бачив. Одне зразу запам'ятай: чари – річ дуже слабка. Дуже. Були б ми одягнені по-козацькому – ніщо б не допомогло, була б це польська корогва, де полковником пан вельможний, – не знаю. Може, я б і зміг задурити йому голову, а можливо, що й ні. Найманець, якому Польща не батьківщина, – це все ж таки інша річ.
* * *
– Сідай, Бо…
– Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена, Іване, забудь.
– Уже забув, – засміявся полковник, який, до речі, виглядав юнаком. Він і справді був молодший, ніж інші полковники, але все ж таки не настільки.
– І ти, козаче, сідай.
– Дякую, пане полковнику…
– Забудь «пана», пани у Варшаві.
Драгон напружився. Неначе і добрий Богун, неначе і простий хлопець, але… Ходив він під булавою Богуна… Але якщо пошле тебе цей полковник (усе таким самим веселим тоном) до сатани в пекло, то треба не йти, а бігти. І боронь тебе Боже сказати, що не знаєш дороги.
Кирин згадав, як їх затримали ще досить далеко від Вінниці і везли до міста – обеззброєних, зв'язаних, із лантухами на головах. А козаки, що супроводжували, весь час мовчали, як без'язикі.
– Вчасно приїхав, Боярине.
Той лише похитав головою.
– Тиждень тому в Красному – оце було би вчасно!
– Ну й що б ти там міг зробити? Загинув би, як усі.
– Hi. – Така сила була у голосі Боярина, що Богун аж здригнувся. І не зразу здобувся на відповідь.
– Не перебільшуй. Зачарувати все польське військо…
Боярин тільки рукою махнув – мовляв, до чого тут поляки.
– Ти мені краще скажи, чому непогана фортеця, з трьома тисячами козаків, з кращим полковником, з арматою[13] – і за два дні впала?
– Це війна…
Драгон ладен був заприсягтися, що Богун намагається ухилитися від чогось неприємного. І, мабуть, не він один так думав.
– Не крути, Іване! А то підведусь і поїду!
Слова «Дідька лисого ти кудись поїдеш без мого дозволу» просто аж світилися в Богуна на обличчі, але, мабуть, псувати відносини з Боярином він не бажав, отож з явною нехіттю почав пояснювати:
– Прискакав тут до мене один… Ляхи його не чіпали, бо каліка з дитинства…
Драгона неначе обпекло чимось: недарма прискакав цей каліка! Богун шпега тримав у Красному! На своїй, козацькій землі! Мало, що на своїй – глухі, мабуть, і ті чули про дружбу Івана з Данилом – дружбу попри різницю у віці.
«А може, так і треба?»
– Ну… Нечай випив…
– На Бога, Іване! Вони були у поході!
За ковток горілки у поході – смерть. Старий, залізний козачий закон.[14]
– Ну…
– Не нукай, полковнику. Краще скажи, що б ти сам зробив із сотником, який би напився, знаючи, що поляки поряд?
«А нічого! – раптом весело подумав Драгон. – Немає у нього таких сотників!»
– Вартові також понапивалися?
– Ні… Але, як побачили, яким шляхом підходить військо, вирішили, що це свої. Бо…
– Скільки?
– Чого – скільки?
– Скільки було козаків у заставі на тому шляху?
– Повна сотня…
«Тобто від двохсот до трьохсот».
– Повна сотня, і ніхто не встиг запалити фігуру?
«А справді – фігуру (в уяві Драгона виникли різні фігури – і піраміди зі смоляних бочок, і звичайні вогнища з хмизу, смолою залитого) – можна запалити швидше, аніж прочитати молитву Ісусову[15]».
– Іване, ти хоч сам віриш у те, що кажеш? З боку ворога без попередження військо підходить і вартові раптом так твердо вирішили, що це обов'язково мають бути свої, що навіть не підняли міст! Та ти ще не все сказав, я в очах бачу.
– Ляхи вартових розстріляли з луків, браму порохом підірвали – Нечай їх затримав на вулицях, там і загинув. Недобитки замкнулися в замку, куди встигли перевезти гармати.
– Тиждень! Тиждень міг протриматися замок проти самого сатани, два чи навіть три тижні, якщо у ляхів тільки малі гармати!
– Тільки малі, ляхи навіть не обстрілювали замкові мури. Але поночі наші спробували втекти підземним ходом…
«Ось чому ми канонади не чули. Але підземний хід не може тягтися довго, отож вони вийшли десь неподалік від польського табору».
– Тобто вирішили, що ворог глухий та сліпий. Ні, Іване! Пороблено було, ще й як пороблено! Я такого не вмію, хоча зламати таку ворожбу – це вже легше. А ти міг би і сам здогадатися – ти ж чогось учений.
Помовчали. Кирин не знав, вірити Бояринові чи ні.
Кожна помилка окремо здавалася дуже правдоподібною, але чотири поспіль – це вже, мабуть, занадто.
– Я не випадково згадав, що ти вчасно. Поясни, будь ласка, що це за чортівня.
Богун зняв зі стіни келеп,[16] крутонув металевий кінець держака – і в його руках опинився кинджал. Повернув, знову вкрутив – тепер зброєю можна було бити назад, як малим списом.
Добре придумано.
– Ів-ване, ти з г-глузду з’їхав! Таке у хаті тримати!
«Що тут такого?»
– Дивись уважно, Драгоне!
«Куди дивитися?»
Раптом – Кирин мало не зойкнув – із середини криці, неначе через воду, стали проступати якісь значки. Ні на що не схожі.
– Я таке бачив. Навіть сам пробував, але літери…
– Ні, полковнику. Ти міг пробувати листуватися на клинках, але такого – такого, вважається, вже давно ніхто не може. Справжня річ-погибель, якщо вона й далі буде у тебе, то одного дня ти сам кинешся… на вірну смерть. Хоча чаклун буде за тисячу миль. А літери – старе секлерське[17] письмо… Є такий народ у Семиградді…
… Коли вони жили на зимівнику, то Боярин прохопився, що хлопчиськом був татарами у ясир узятий, але втік і служив у якогось семиградського пана. «Мабуть, що не брехав, коли знає секеїв».
– Ну то й що з ним робити?
– Перекувати, – вихопилось у Драгона. Само собою вихопилось, як і слова про те, що Нечай може не повернутися.
– Кажи! – Пальці Боярина вп’ялися в плече. – Кажи перше, що спало на думку!
– Перекувати все навпаки. Там, де дзьоб… (Ударна, бойова частина келепа таки справді схожа на пташиний дзьоб.) Там хай буде обух, та навпаки.
– Іване, а він має рацію. І володіти далі йому, бо якась сила залишиться, але, якщо він винайшов, що зробити, то йому і підкориться.
– До завтра зробимо…
– Ще щось знаєш? Про Москву є якісь новини?
Обличчя Богуна стало зацікавленим.
– Просто так запитав чи причина є?
– Є.
– Тоді і новини є. Цар сейм збирає – щоби почати війну. З ляхами.
– У них не сейм, а Земський Собор, – прохопився Кирин.
– Він знає, він там служив, – і, у відповідь на здивований погляд товариша, Боярин пояснив: – Тільки московити кажуть «драгуни», а не «драгони», «рейтари», а не «райтари», а в тебе кілька разів проскочило.
Драгон подумки прокляв себе – казали ж батько: «Зайві всі слова, без яких обійтися можна». Смикнув його за язик нечистий!