Палахкотіло недовго. Не настав ще час для доброго бунту. Коронне військо було надто сильним, а козацтво надто роздрібненим задля справжнього виступу, тому одразу ж після відходу татар у Крим і Ногайські степи повстання згасло само собою. Козаки змушені були погодитися на запропонований реєстр у шість тисяч чоловік, решта ж проголошувалась випищиками, і їм було наказано покидати вільне життя та повертатись під владу староств і повітів, з-під якої вийшли вони влітку 1621 року, аби власними грудьми затулити Річ Посполиту від бусурманської навали.
VI
Омелько приїхав пізно увечері, тож до хорунжого не пішов. Сів лишень у літній кухні, попросив вечері. Баба Мотря схлипувала і крізь сльози дивилась на онука, доки збирала на стіл.
Господинько Боженько милий Ой, Омелечку, що з тобою стало, ти би бачив притискала до висохлих грудей покороблені від багаторічної праці руки.
Вона мала рацію. На Омельковому колись вродливому обличчі не було живого місця. Рубець від удару шаблею проліг від правої брови через око, унаслідок чого воно ледь-ледь відкривалось, далі через перенісся, розрубавши його навпіл, і по лівій щоці мало не мають.
Часи непевні. Але чого панам ремствувати? Самі ж і призвели до такого.
Не знаю, дитино, але тільки біда людям. Карає нас Бог за гріхи наші, за єресь і непослушаніє.
Чому ж він ляхів не скарає? обурено вигукнув Омелько. Клятви порушують, наїзди, звірства чинять!
І їх скарає І їх.
Омелько мовчки скінчив вечерю. Запив молоком з глечика.
А як Івась, пана хорунжого синок? нагадався раптом.
Баба Мотря знизала плечима:
Івась як Івась. Підріс трохи, усе за тебе питає, а хто йому що відповість?
Не забув-таки, козачок, посміхнувся Омелько якось по-особливому тепло, навіть ніжно. Але від раптової думки посмішка йому кудись поділась. А що ж пан хорунжий, випищиків сам з хутора попросив, чи як? поранене око козака чомусь почало сіпатись.
Що ти, що ти! Не кажи так, Омельку, не гніви Бога! замахала руками баба Мотря. Пан хорунжий добра людина, дай йому Боже щастя та довголіття. Він, заступник, нікого не дасть образити. Були тут від старости, універсал читали. У тому універсалі таке, що не приведи Господи! Щоб випищики, мовляв, і їх сім'ї на старостинські ґрунти йшли, на панщину. Та пан хорунжий відповів їм так: «Я на своїй землі кого хочу, того й наділяю, а ви, мостиві пани, носа не пхайте, бо люди і без того на вас, на ляхів, лихі». Так ось. Тільки бабуся тихцем зітхнула, щоб йому, соколу ясному, за свою доброту велику кари не сприйняти. Кажуть люди, староста листи коронному гетьманові пише і канцлерові, і навіть самому королю! Хоче, псявіра, частину землі в пана хорунжого відсудити
Коли Омелько ранком наступного дня прочинив важкі дубові двері й ступив до світлиці, Федір Богун, зручно примостившись, сидів у фотелі. Палив люльку і, мружачись від тютюнового диму, читав писаного на листку цупкого жовтуватого паперу листа. Його довгий чуб і вуса дійсно посивіли немов сніг з того часу, коли Омелько востаннє бачив пана хорунжого. Козак відкашлявся.
Здоров будь, пане хорунжий, розвів руками, вітай, чи що
Богун підняв на прибулого очі. Кілька секунд дивився, мабуть, не пізнаючи.
Здоровий ходи і ти, козаче. Які справи привели?
Та справи нехитрі, приймеш випищика до гурту?
Богун напружився. За мить сплеснув у долоні і підхопився на ноги.
Омельку?
Я, мосьпане!
Мовчанка. Богун, ніби про щось роздумуючи, дивився на прибулого. Не наважувався порушити тишу й Омелько. Нарешті обличчя хорунжого повільно розплилося в посмішці.
Тю! І розтовкли ж тобі пику, чоловіче. Я й не признав спочатку. Яким то ти вітром до нас?
Попутним, вашмость, посміхнувся й собі Омелько, ну то приймеш?
їдучи до Богуна після років війн та поневірянь, криючись дорогою від людей, аби не потрапити до рук польських урядовців, для яких він став небезпечним злочинцем, Омелько очікував якого завгодно прийому від прохолодного до відверто неприязного. Як-не-як Богун був шляхтичем і завжди належав до більш поміркованої частини реєстровців. Але такого прийому, що вчинив йому Федір, він, признатися, не очікував. Несподівано для Омелька хорунжий вхопив його у свої ведмежі обійми. Міцні обійми, якими добрі друзяки вітають один одного після довгої розлуки. Довго стискав. Нарешті, розпрямивши руки, поглянув на козака.