Тю! І розтовкли ж тобі пику, чоловіче. Я й не признав спочатку. Яким то ти вітром до нас?
Попутним, вашмость, посміхнувся й собі Омелько, ну то приймеш?
їдучи до Богуна після років війн та поневірянь, криючись дорогою від людей, аби не потрапити до рук польських урядовців, для яких він став небезпечним злочинцем, Омелько очікував якого завгодно прийому від прохолодного до відверто неприязного. Як-не-як Богун був шляхтичем і завжди належав до більш поміркованої частини реєстровців. Але такого прийому, що вчинив йому Федір, він, признатися, не очікував. Несподівано для Омелька хорунжий вхопив його у свої ведмежі обійми. Міцні обійми, якими добрі друзяки вітають один одного після довгої розлуки. Довго стискав. Нарешті, розпрямивши руки, поглянув на козака.
Дурне питаєш, голубе, дурне! Щоб я свого козака полишив? Та нехай би все вогнем горіло! У ляхів свій реєстр, а у мене свій. Ох, Омельку, і дісталося ж тобі!
Усякого бувало
То в яких баталіях?
Від тебе, пане хорунжий, у мене немає таємниць! З Шагін-Ґераєм я був, чув про такого?
Богун задумливо дивився на козака.
Чув, як не чути? Багато ви шарварку наробили, що й казати. Ідуть універсали до військової канцелярії із самої Варшави. В них накази покарати ребелію немилосердно. З бусурманами, мовляв, скараскалися, кров братерську пролили.
Братерську, кажеш, криво осміхнувся Омелько, може воно для них і так але лях мені не брат! Ніколи ним не був і не стане! Так-от. Тобі, мосьпане, не гірше мого відомо, які то брати. Ти пан розумний, та й за Жмайлом я йшов під твоєю хоругвою. І самі пани-ляхи нас на свою голову накликали, тож тепер дивуватися нічому.
По обличчю Богуна пробігла тінь. Не дивлячись на його участь у повстанні і справі при Куруковому озері, уряд ніяк не покарав хорунжого особисто, тож у глибині душі він відчував якусь провину перед тими, кого за це викинули з реєстру, відбираючи всі козацькі привілеї.
Та що я гостя дорогого у дверях тримаю! вигукнув Богун по хвилині роздумів. Сядьмо, вказав він на лаву.
Обидва сіли. Розпалили люльки.
Я не хочу, щоб між нами, Омельку, були в подальшому підозри і недомовки, сказав Богун, звертаючись до козака. В мене є наказ затримати тебе і спровадити до Брацлава, аби передати старості. Але я супроти козака ніколи не ставав і не стану! І я хочу, щоб ти знав це раз і назавжди. А потрібно буде
Запанувала якась не те щоб гнітюча, але важка мовчанка. Омелько, посмоктуючи чубук люльки, роздивлявся кімнату, посеред якої колись мало не розпрощався з життям. Нарешті мовчанку перервав Богун:
Переповів би, що там і як. Нудьгуємо тут без діла. Я навіть подумував з козаками на Січ податися, по морю погуляти.
Добра думка. А тільки пішли вже братчики, зо два тижні як. Чув, що до Анатолійських берегів подалися.
За себе розкажи.
А за себе що? Погуляли ми на славу в Галичині з батьком Оліфером, пустили крові лядської
І Омелько занурився у спогади. Нічого не приховав від Богуна. Розповідав, як рубали драгунів у шаленому бою під якимись Підгірцями, як закривавленими чортами стрибали через огорожу панського маєтку і осатаніло кидалися на шаблі двох десятків приречених, а тому до безтями відчайдушних шляхтичів. Як протикали гострими списами тендітні тіла панянок, а немовлят їхніх брали за ноги і з розмаху розбивали об мури. Як попали, нарешті, в пастку серед поля, в напівзруйнованому больверку,[15] де відстрілювались, доки стало пороху, а потім з шаблями наголо кинулися пробиватись, прорубуючи шлях через вдесятеро більше військо. Як снопами валилися один одному під ноги, обливались кров'ю, але билися завзято. І як, врешті, його напівмертвого відбили татари, одного з сотні. А потім братчики, що підійшли на допомогу козакам Оліфера Стеблевця, обрали його, Омелька, сотником над собою. Та не довго довелося сотникувати. Підоспів Конєцпольський з гусарськими хоругвами, підлив червоної браги. І дуже багатьох товаришів недорахувалися запорожці під час шаленої втечі до буджацьких степів
За розмовами час пролетів непомітно, тож була вже майже обідня пора, коли до світлиці раптом зайшов Іванко. Від несподіванки він завмер біля дверей, уважно придивляючись до козака. Омелько рвучко підхопився з лави і широко посміхнувся знівеченим обличчям:
Ну-у! А виріс як. Справжній тобі козарлюга! Вилитий тато! Що, малий, теж не впізнав?