Харитон говорив би ще, висловлюючи своє роздратування з приводу міжпартійної нерозберихи й вихваляючи шахтарську Донеччину, та Данило спинився перед хатинкою на розі і взявся за хвіртку:
– До Флегонта зайдемо запросити?
– Аякже! – гаряче відгукнувся Харитон. – Я думаю, його на другого боярина треба! Душевний же друг з малих літ!
Хатина, перед якою спинились Данило з Харитоном, була якась особливо нужденна. Середня її частина, там, де були двері, ще держалась сяк-так на рівні землі, але обома своїми краями хата неначе пішла в землю – от-от розпадеться надвоє. Крита була хижа не залізом, як усі, навіть найбідніші будиночки міської околиці, а ґонтом – замшілим, зеленим, як моріжок. Видно, стояла вона тут з тих часів, коли Печерськ ще не був частиною міста, а приміською слобідкою. На облупленій залізній дощечці, де значився номер будинку по вулиці та наймення власника, над силу можна було розібрати: «Власність міщанина Петра Арсеновича Босняцького». Втім, напис цей давно вже не відповідав дійсності: Петро Арсенович Босняцький, колись дрібний поштовий урядовець, помер ще дев'ятсот десятого року, і проживала тепер тут його вдова з сином Флегонтом. Батько-поштар, закінчивши в свій час двокласне городське училище, все життя жив тільки однією мрією – вивести сина в люди, зробити його «повним інтелігентом» – і віддав Флегонта до гімназії. Перетрудившися на тому і діставши сухоти, урядовець відомства пошт і телеграфу передчасно помер – другого ж року, коли малий Флегонт перейшов із підготовчого класу в перший. Флегонтовій матері заповітна мрія коханого чоловіка, після його смерті, теж коштувала дорогенько: освітній ценз для сина вона вигорьовувала безсонними ночами над шитвом, надсильними підробітками по людях – «за все». Щастя ще, що з сина вийшов не ферт і не гульвіса: з п'ятого класу гімназії він допомагав матері, ганяючи по репетиціях та переписуючи ноти для лаврського хору.
– Флегонте! – гукнув Харитон через паркан і, не дочекавшись відповіді, взяв на своїй трирядці акорд до-мажор. – Виходь! Це ми – шахтарі: я й Данило!
На порозі хатини з'явився юнак. Він не був такий вже високий, але мусив схилитись, щоб вийти в низенькі двері. Буйні чорні кучері від того поруху звисли йому на очі. Коли хлопець випростався і відкинув чуба назад, обличчя його засвітилося привітною посмішкою:
– Здорові, хлопці! Куди вибрались? Чи, може, щось трапилось? – додав він тривожно, помітивши, що обличчя товаришів якісь незвичайні.
– Таки трапилось, – почав Харитон, – бодай не казати…
– А що таке? – стурбувався Флегонт Босняцький.
– До пані Капітоліни по самогонку чимчикуємо! – випалив Харитон. – Данило оженився!
Він випалив це з удаваним жахом у голосі, але в очах його справді світився жах, аж ніяк не удаваний, щирий.
Флегонт вибухнув реготом:
– Завжди ти щось вигадаєш! – Але раптом він побачив обличчя Данила. – Стій! Даниле, справді? З Тосею? Будеш женитись?
Данило не відказав і одвернувся.
– Тю! – заметушився Флегонт, теж дещо зніяковівши. – Я зараз! Зачекайте хвилинку!
За хвилину Флегонт вже знову вибіг з хати у сірій гімназичній тужурці й форменому синьому кашкеті з срібним гербом п'ятої печерської гімназії.
– Хлопці! – заклопотано заговорив Флегонт, поспіхом підперезуючись форменим лакованим поясом з мідною бляхою. – А як же буде з співами? Сьогодні ж неділя: на п'яту, як завжди, призначено пробу. Марина Гервазіївна гніватись буде, коли ми не прийдемо втрьох!
Флегонт з Данилом, та й тимчасово, по старій пам'яті, й Харитон, брали участь у хорі печерської «Просвіти». Данило співав басом, Флегонт – баритоном, Харитон – у партії других тенорів. Робітничий хор печерської «Просвіти» славився на весь Київ, виступав у «домах трезвости» і навіть давав концерти в Троїцькому Народному домі. Зараз хор готував особливо відповідальний в зв'язку з ідеєю самовизначення націй репертуар: лисенківську кантату «Слава Україні». Керувала хоровою секцією «Просвіти» курсистка Марина Драгомирецька, печерського доктора Драгомирецького дочка. Поширювати народне мистецтво, блиск його перлів розкрити цілому світу – з одного боку, та підняти високо вгору найнижчі народні низи, самобутні народні таланти, – з другого, – ось що вело курсистку Драгомирецьку в її високому громадському пориванні, хоч і була вона медичкою. Невихід на співанку трьох голосів вона, безсумнівно, сприйняла б як тяжку особисту образу.
– От тобі й раз! Справді, співи сьогодні… – розгубився Данило. – Що ж його робити?
В нього навіть майнула думка, чи не відкласти весілля до іншого разу: образити заповзяту й самовіддану в громадській діяльності панночку Марину Гервазіївну та ще потім раків пекти перед нею – Данило ніяк не хотів.
– Ну, – пхикнув Харитон, не такий педантичний у виконанні обов'язків і не такий делікатний в ставленні до осіб іншої статі, – не щонеділі ж люди женяться: мусить вона зрозуміти – сама, може, колись заміж піде!
Флегонт злегка почервонів. Припущення, що Марина Драгомирецька може за когось вийти заміж, було йому прикре.
– А ми зараз забіжимо до неї, і ти, Даниле, скажеш їй: так і так – співати сьогодні не можу, беру шлюб.
Тепер почервонів Данило.
Прийти до інтелігентної дівчини і так просто сказати їй, що, мовляв, женюсь і таке інше, – Данило згорів би з сорому.
– Нехай краще Флегонт, – запропонував він, – зайде і скаже за всіх.
Посперечавшися трохи та зійшовшись на тому, що попередити Марину зайдуть всі втрьох і до слова, «для годиться» – все одно ж не прийде – запросять і її, друзі подалися мерщій виконувати свою головну місію: «мантачити» набір, бо грошей не було, відро самогонки в лаврської проскурниці пані Капітоліни. Лаврська проскурниця пані Капітоліна, що з тіста пекла проскурки до причастя тілом Господнім, а з розчину до тіла Господня гнала на весь Печерськ самогон, була підприємець крутенький, і випросити в неї самогонки в борг, та ще ціле відро, було ділом не простим.
Домовившися заставити Харитонову гармонь, – бо ж на весілля однаково треба кликати троїсті музики, Данилів святковий «спінжак» – бо ж стояло вже літо, та Флегонтові підручники за сьомий клас, – однаково з переходом у восьмий вже непотрібні, – друзі вдалися до всебічного обміркування шлюбу Данила і Тосі без попів і церкви.
Гімназист Флегонт Босняцький відразу ж заявив про своє гаряче схвалення цього акту. До релігії Флегонт Босняцький ставився індиферентно, хоча й не був принципіальним безбожником та освіченим атеїстом. У церкві він бував у Великий піст на говіння, щоб принести інспекторові гімназії довідку про сповідь та Святе причастя: відсутність такої довідки записувалась у кондуїт, і подібний запис у кондуїті розцінювався при вступі до університету як політична неблагонадійність. Під церкву він ходив, правда, частіше. У Вербну суботу – коли після вечерні можна було безборонно нахльостувати дівчат лозиною, приказуючи «не я б'ю, верба б'є». На заутреню під Великдень – коли виносили святити паски і після «Христос воскрес» дозволено христосуватись усім з усіма – хоч би й Флегонтові Босняцькому з Мариною Драгомирецькою.
Вчинок Данила й Тосі Флегонт сприймав з романтичним піднесенням, вбачаючи в ньому ламання традицій та зрушення основ, як вияв пристрасної революційності. Він поглядав зараз на Данила, з яким вибив колись з рогатки не одне вікно в Кадетському корпусі, з неприхованим зачаруванням: ніколи й не сподівався він такої спритності від свого вайлуватого друга юних літ і тепер старанно докопувався в минулих фактах, встановлюючи генезу революційної послідовності Данила.
Факти, які засвідчували Данилів віддавній нахил до революційної активності, відразу знайшлися. Флегонт нагадав товаришам, як ще тринадцятого року – в дні урочистого святкування трьохсотліття дома Романових – Данило, Харитон і Флегонт, у гурті печерських хлопчаків, ганяли «царських потєшних», тобто гімназистів, зодягнутих у військову форму і озброєних дерев'яними рушницями, – видирали в них рушниці і трощили на коліні. Притому Данило, як найдужчий фізично, відзначився особливо: видер і потрощив щось із півтора десятка тих рушниць. Чотирнадцятого року – коли, з початком війни, царським урядом були закриті останні видання українською мовою, а Данило, Харитон та Флегонт на той час вже співали в просвітянському хорі, ще в дискантах та альтах, – вони втрьох опинилися й собі в лавах демонстрантів біля редакції української газети «Рада» разом з колоною печерських робітників. Флегонт тоді свистів на поліцаїв, заклавши два пальці до рота; Харитон поцілив у білий кітель жандармського вахмістра кізяком; а Данило знову відзначився особливо: встромив голову у вікно Старокиївського поліційного участку і заверещав простісінько в пику переляканому приставу: «Дядінька, ви сатрап!!!»