Проте третє моє захоплення не мало нічого спільного з технологічним прогресом. Ідеться про стрільбу з лука. У юності я прочитав неймовірно цікаву книжку «Дзен у лицарському мистецтві лучника» Е. Геррігела (видавництво «Пенсаменто»), де автор розповідав про свої духовні досягнення, повязані з цим спортом. Ідея перебувала в моїй підсвідомості до того дня, коли в Піренеях я познайомився з лучником. Ми з ним поговорили, він позичив мені своє приладдя, і відтоді я вже не міг жити, не тренуючись у стрільбі з лука майже щодня.
У Бразилії я влаштував стенд для стрільби у своєму помешканні (із тих, які можна прибрати за пять хвилин, коли приходять гості). У французьких горах я щодня виходив тренуватися, й ця практика двічі закінчилася для мене лікарняним ліжком: я застудився, коли дві години стріляв із лука при температурі мінус шість градусів, а пізніше я розтягнув руку і лише завдяки сильним анальгетикам зміг взяти участь у Світовому економічному форумі в Давосі.
Що ж так приваблює в практиці стрільби з лука зброї, якою люди користувалися ще за тридцять тисяч років до Різдва Христового? Той-таки Геррігел, який розбудив у мені цю пристрасть знав, про що він говорить. Наведу кілька уривків із його книжки «Дзен у лицарському мистецтві лучника» (ці поради можна застосовувати також у різних ситуаціях повсякденного життя):
Коли ти натягуєш тятиву, усю свою силу приклади там, де її треба застосувати; заощаджуй свою енергію, навчися (за допомогою лука), що для того, аби чогось досягти не треба докладати надзусилля, треба лише зосередити його на своїй меті.
Мій учитель дав мені дуже тугий лук. Я запитав у нього, чому він починає навчати мене так, ніби я вже професіонал. Він відповів: якщо ти почнеш із легкого, ти будеш не готовий до великих випробувань. Краще відразу знати, які труднощі траплятимуться на твоєму шляху.
Протягом тривалого часу я натягував тятиву, але мені не щастило зігнути лук, аж поки одного дня вчитель навчив мене застосовувати вправу дихання, й усе стало легким. Я запитав, чому він так довго барився, перш ніж виправити мою помилку. Він відповів: «Якби на самому початку я навчив тебе застосовувати дихальні вправи, ти вирішив би, що вони непотрібні. А тепер ти повіриш у те, що я тобі кажу й практикуватимешся дуже серйозно. Той, хто вміє навчати, діє саме так».
Хвилина, коли ти випускаєш стрілу, настає інтуїтивно, але спочатку ти повинен добре вивчити лук, стрілу та мішень. Досконала діяльність, коли доводиться долати виклики життя, теж відбувається інтуїтивно; проте ми можемо нехтувати техніку лише після того, як опануємо її досконало.
Через чотири роки, коли я став спроможний підкоряти собі лук, учитель мене привітав. Я був задоволений і сказав йому, що пройшов уже половину шляху. «Ні, відповів учитель. Щоб не потрапити в жодну зі зрадливих пасок, ліпше вважати, що ти пройшов середину шляху тоді, коли ти вже подолав його на девяносто відсотків».
УВАГА! Застосування лука зі стрілою становить небезпеку, й у деяких країнах (як, наприклад, у Франції) він класифікується як зброя, тому для того, щоб його застосовувати треба мати спеціальний дозвіл і тренуватися лише у визначених місцях.
Католик і мусульманин
Я сидів за одним столом із католицьким священиком і молодим мусульманином. Коли підійшов офіціант із тацею, кожен щось собі взяв, крім мусульманина, який дотримувався посту, приписаного Кораном.
Коли обід закінчився й усі покинули стіл, один із гостей не витримав, щоб не пустити шпильку:
Які ж вони фанатики, ці мусульмани! Добре, що ви не маєте з ними нічого спільного.
Боюся, що маємо, відповів падре. Він намагається догодити Богові, як і я. Ми лише робимо це по-різному. І завершив свою думку: Шкода, що люди бачать лише ті відмінності, що їх розділяють. Якби вони дивилися одне на одного з більшою любовю, бачили, що саме їх обєднує половина світових проблем були б розвязані.
Закон Янте
Що ви думаєте про принцесу Марту-Луїзу?
Норвезький журналіст поставив мені це запитання на березі Женевського озера. Зазвичай я відмовляюся відповідати на запитання, які не мають стосунку до моєї творчості, але в цьому випадку його цікавість мала під собою ґрунтовні підстави: на сукні, яку вона вдягла на своє тридцятиріччя, вона звеліла вишити імена кількох осіб, які були важливими в її житті, і серед них було й моє прізвище (моїй дружині ця ідея так сподобалася, що вона вирішила зробити те саме на своє пятдесятиріччя, написавши в одному з кутків своєї сукні «цю думку підказала мені принцеса Норвегії»).
Я вважаю її особою делікатною, розумною, наділеної тонкими почуттями, відповів я газетяреві. Я мав нагоду познайомитися з нею в Осло, коли мені відрекомендували її чоловіка, також письменника.
Я зробив паузу, а потім вирішив піти далі.
Й існує одна річ, якої я, сказати правду, не розумію: чому норвезька преса заходилася атакувати літературну творчість принцесиного чоловіка, після того як він одружився з нею? Раніше критики ставилися до нього позитивно.
Це було, власне, не запитання, а провокація, бо я вже знав відповідь: критика змінила своє ставлення, бо людям притаманна заздрість, найгіркіше з почуттів.