Добра дитина у вас росте, мовив Світован. Обленна вдачею. Душа ще крихка, але нічого навчиться відсівати зайвину
Молода жінка чи дівчина, що трималася осторонь, глухо запнута хусткою й щільно застебнута, відвела його за явір і довго щось сповідально толкувала йому. Потім говорив він. Вітерець потяг у мій бік, і до мене долинали уривки його фраз.
То біль любови. Не треба боятися його. Се радше дар, як напасть Любов не лише пушить, але й сушить Не так, як в инших? Звідки ти знаєш про иншу душу?! Ніхто достеменно не знає про те, що може бути між двома. Якщо се правдиве, воно в кождого особливе Не бійся, дитино, ні на кого не зважай, ніхто не в силах порушити чару вашого світу, крім вас самих Маєш тішся, не пали свічку з двох боків. І не мордуй його ревнощами й зізнаннями. У мовчанні більше чуття, ніж у клятьбі. Любов, знаєш, як і трава, розквітає, гниє і всихає, щоб посіяти насіння нової любови Любов не має смерти. Тіло тих, хто любить, смертне, а любов ні Ти не хвора. Хоча ні, ти прекрасно хвора. Таким мали б заздрити всі здорові Іди з Богом і люби так, як каже серце
Залишився один чоловік, хлопчакуватий, сміхотливий, що досі намагався всіх веселити, і тепер, коли розійшлися, не знав, як себе природно вести.
Ти, виджу, не хворий, обізвався до нього старий, але чесно висидів цілий день. І заслужив вечерю з нами.
Чоловік, хихикнувши, перехилився за колоду й дістав клунки. Їх залишили хворі як віддарунок. Тут же він став розкладати прості селянські продукти. Світован кинув у мочило волову шкуру й розгатив гребельку. Скинув і замочив сорочку. Сам ступив у воду босоніж і вмився до пояса. По його похиленій спині, по очах, занурених у себе, я зрозумів, що був утомлений, як ніколи. Здавалося, він уже не має сил на бесіду, проте гостя слухав дуже уважно.
Я не хворий, факт, жваво говорив той, зате хворий мій дараб, мій наділ під горою Гранкою. Родить добре там лише камінь, гори каменю збираю кожної ярі й кожної осені. Плугами вже орати мені не хочуть лемеші гнуться, як бляха. Дванчастою мотикою бухаю камяницю. Копаю і плачу. А покинути не можу вище в землі спрятані мої дідо й няньо. Вони з сього жили, а я мучуся. Заклятий терен. Заклятий дзвоном
Яким дзвоном?
Церковним. Во время оно, як говориться, була на плішині Гранки церквиця під дранкою. Вітри її рознесли. Дерево розтягли на загороди, а дзвін, добрий, мідний, залишився. Казали старі людкове, що твар Марії-Терезії була на ньому вибита. Дзвін хопилися стягнути волами в діл. І пробили підземну яму. Волів вирятували кіньми, а дзвін потав. До рана затягнуло його глеєм. Якраз посеред моєї парцели Молодь цірить зуби не розказуйте, діду, казки. А я знаю, що дзвін там. Чую його. Буває, після денної труднації задрімаю, як заєць, під бузиною і чую: «Гу-у-угу-у-у» Прохоплюся де? І ні звуку. А він, знаю, там нудиться, тривожить ґрунт Звиняйте, що я з такими фіґлями до вас прибився. Ви людей гоїте, може, знаєте щось зарадне й для землі
Посутньо кажеш, хлопе, відповів старий. Людське тіло із землі ліплене. Лишайся ночувати, а завтра обзоримо твоє камяне поле.
Дякую файно, та я домашній челядник, у чужині не ночую. Збіжу собі холодком.
Він пояснив, як знайти його обійстя, і пірнув у темінь.
Нічна тиша замкнулася над нами. Місячні промені прямовисно впиралися в Ільків горб, ніби ссали ранню росу. Було тихо й спокійно. Я довго не важився порушити цей устояний мир згаслого дня.
Як гадаєте, той чоловік справді чує щось? Цей знак надійний, що дзвін там?
Знаків немає. Ми самі їх вигадуємо й прочитуємо. Але дзвін може бути в землі.
Багато було сьогодні хворих, сказав я, щоб якось закрити провислу тему.
Хворих? Не знаю Часом мені здається, що лише хворий може бути направду здоровим
Але здоровими хочуть бути всі.
Так. Бо здоровля то свобода. Здоровля і віра найбільші дві свободи.
А що тоді найбільша несвобода? запитав я.
Гріх, притишено сказав він.
Тоді я ще не був готовий це зрозуміти. Але продовжив розпити.
А як ті люди так дружно зібралися? Звідки вони знали, що ви готові прийняти їх?
Волова шкура їм се звідомила.
Яким чином?
Дуже простим: шерстинки з неї стекли потічком у долину, і сільські жони, які полощуть цуря, вгледіли їх. Не пошлю ж я сорокою звістку, правда? Мушу обходитися тим, що є Та ходімо вже до сну. Ми нині заслужили його.
Я теж підвівся. Я вже починав звикати до його нехитрої філософії: «Ніщо в сьому світі не дається просто так, усе треба заслужити».
Правда первісної оселі
І сонце сіяє, і мир Божий красен! проголосив старий у розчахнуту шибу.
Чудесний ранок! вигукнув і я радісно.
Ранок уже чудесний тим, що він приходить, сказав Світован, набираючи в жменю води. Він уже перекусив і полоскав рот. Це він робив щоразу після їжі. Віддавався ритуалу сповна. Цю звичку він набув у абхазців, коли працював у заплавах Колхіди. Умивався, черпаючи з джерела долонею однієї руки. Останню пригорщу виливав на голову. Так, казав, умиваються на Кавказі. Звички світу, який він обійшов, прилипли й до нього.
Гори в самоцвітах крапель стояли, як скляні. Босі ступні просилися до трави вона колола бджолиними жалами свіжості. Із землі парувало тепло, велике й пахуче, як стоги сіна. Душа поперед ніг рвалася в мандри.