І на всій цій території раював Бек. Тут він народився, тут прожив чотири роки свого життя. Звичайно, були на подвірї й інші собаки. Це природно для такої розкішної садиби. Та на них не варто зважати. Вони зявлялися і зникали, жили в тісних будах або тягнули свою собачу лямку десь усередині будинку, як, приміром, Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканська собачка, безглузді істоти, які рідко висували свої носи на свіже повітря. А ще по садибі бігала ціла компанія фокстерєрів зо два десятки, і вони грізно гавкали на Тутса й Ізабель, коли ті дивилися на них із вікон під захистом армії служниць, озброєних щітками та швабрами.
Та Бек не був кімнатним псом, не був він і дворовим собакою. В його розпорядженні був увесь маєток. Він плавав у басейні й ходив на полювання із синами судді. Він супроводжував його дочок, Моллі й Алісу, коли пізно ввечері або рано вранці дівчата вирушали на прогулянку. Зимовими вечорами він лежав у бібліотеці біля ніг судді перед палаючим каміном. Він катав на спині його онуків або ж качався з ними у траві й оберігав їх під час сміливих і вельми небезпечних вилазок до водограю на задньому дворі, ба навіть далі до вигону та ягідників. Повз фокстерєрів він прямував із гордим виглядом, а на Тутса й Ізабель узагалі не зважав, адже він був королем, володарем над усіма істотами, що плазували, тинялись і літали у маєтку судді Міллера, вкупі з його двоногими мешканцями.
Беків батько, Елмо, величезний сенбернар, був колись нерозлучним супутником судді, а тому Бек заприсягнувся стати гідним батьковим наступником. Він не був таким здоровилом, важив лише сто сорок фунтів (приблизно 56 кг прим. пер.), бо Шеп, його мати, була шотландською вівчаркою. Але й сто сорок фунтів ваги, якщо до них додати відчуття власної гідності, що походить від гарного життя й загальної поваги, надають право відчувати себе королем, а отже і триматися по-королівському. Чотири роки від раннього віку Бек провадив сите життя аристократа, був пихатий і навіть трохи егоцентричний. Звісно, таке іноді трапляється зі знатними панами, які самотою мешкають у своїх маєтках, якнайдалі від цивілізованого світу. На Бекове щастя, він не став розпещеним кімнатним собакою. Полювання й різноманітні забавки на свіжому повітрі лише зміцнювали його мязи і перешкоджали відкладенню зайвого жиру. А купання в холодній воді загартовувало його та зберігало здоровя.
Так він жив аж до осені 1897 року, коли на Клондайку знайшли золото і на холодну Північ помандрували люди з усіх кінців світу. Бек нічого про це не знав, позаяк не читав газет. Не знав він також, що дружба з Мануелем, одним із помічників садівника, не принесе йому добра. Мануель мав одну ваду: пристрасть до китайської лотереї. До того ж у цього азартного гравця була непереборна слабкість він вірив у свою систему, а тому було цілком зрозуміло, що рано чи пізно він занапастить свою душу. Аби грати за системою, потрібні гроші, а платні молодшого садівника насилу вистачало на потреби його дружини й купи дітей.
В день Мануелевої зради суддя Міллер виїхав на збори товариства виноробів, а хлопці вовтузилися біля чергового спортивного пристрою, тож ніхто не бачив, як Мануель і Бек перетнули сад. Бека це не збентежило, адже він думав, що вони вирушають на чергову прогулянку. І тільки одна-єдина людина бачила, як вони прийшли на маленький полустанок «Коледж-Парк», де зупинявся поїзд на вимогу. Ця людина перекинулась парою фраз із Мануелем, потім забряжчали монети, які передавали з рук у руки.
А що, товар без упакування? невдоволено зауважив незнайомець, і Мануель двічі обвязав Бекову шию під нашийником товстим мотузком.
Затягнеш міцніше, та так, щоб у нього дух перехопило, то не вирветься, сказав Мануель, а той, чужий, у відповідь ствердно мугикнув.
Бек зі спокійною гідністю дозволив надіти собі на шию мотузка. Щоправда, для нього це була новина, але він звик довіряти знайомим людям, визнаючи, що вони розумніші за нього. Та коли мотузок опинився в руках незнайомця, він загрозливо загарчав, даючи зрозуміти, що йому не подобаються такі вчинки. Пес наївно вважав, що його незлий протест сприйметься як наказ. На його подив, мотузка раптом затягли так туго, що він ледве не задихнувся. У миттєвому пориві сказу він кинувся на кривдника, але той випередив його: міцно стис йому горлянку і спритним рухом повалив на спину. Мотузок безжалісно душив Бека, але він, висолопивши язика, тяжко сапав і запекло боровся з людиною. Ніколи ще з ним так грубо не поводилися, і ніколи в житті він не був такий розгніваний! Та незабаром він знесилів, очі оскліли. Коли підійшов поїзд і двоє чоловіків жбурнули його в товарний вагон, він уже нічого не тямив.
Коли свідомість повернулася до нього, він відчув тупий біль у язиці. Відчувши хитавицю й почувши хрипке виття паровоза на переїзді, Бек зрозумів, де перебуває. Він так часто подорожував із суддею, що не міг не впізнати відчуттів, повязаних із мандрівкою у багажному вагоні. Він розплющив очі. У них палав неприборканий гнів полоненого короля. Викрадач спробував ухопити його за горлянку, але цього разу Бек виявився моторнішим. Він учепився зубами в його руку і не розціплював щелеп, аж поки не втратив свідомості від туго затягнутого мотузка на шиї.