Подиху він не почув, але прокинувся від дотику шорсткого язика до його руки. Він вичікував. Ікла трохи здавили його руку, потім тиск став дужчим вовк із останніх сил намагався встромити зуби у здобич, яку так довго пантрував. Але й людина чекала довго, і її покусана рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк знесилено відбивався, а рука так само слабко стискала його щелепу, друга рука простягнулася й схопила вовка. Ще пять хвилин, і людина підімяла вовка своєю вагою. В її руках бракувало сили, аби задушити вовка, проте вона припала до вовчої шиї, в рота набилося шерсті. Минуло півгодини, і людина відчула, як в горло їй побігла тепла кров. Це було неприємно. Вона скидалася на розплавлене олово, яке біжить у шлунок, і тільки зусиллям волі людина змушувала себе терпіти. Згодом вона перевернулася на спину й заснула.
На китобійному судні «Бедфорд» було кілька людей із наукової експедиції. З палуби вони помітили якусь дивну істоту на березі. Вона повзла піском у напрямку моря. Учені не могли втямити, що це таке, і, як належить натуралістам, сіли в шлюпку й попливли до берега. Вони побачили живу істоту навряд чи її можна було назвати людиною. Вона нічого не бачила і не тямила. Здавалося, ніби на береговій смузі звивається гігантський хробак. Більшість його зусиль були марні, але істота не відступала і звивалась, просуваючись уперед кроків на двадцять за годину.
За три тижні, лежачи на койці китобійного судна «Бедфорд», чоловік зі слізьми розповідав, хто він такий і що йому довелося пережити. Він бурмотав щось недоладне про свою матір, про Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і помаранчевих дерев.
Спливло кілька днів, і він уже сидів за столом разом із ученими й капітаном у кают-компанії корабля. Його тішив достаток їжі, та він тривожно проводжав поглядом кожний шматок, що зникав у чужому роті, після чого його обличчя випромінювало глибокий жаль. Він був при тямі, але відчував ненависть до всіх, хто сидів за столом. Йому було страшно, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси провізії кухарів, юнгу, самого капітана. Вони безугаву заспокоювали його, але він нікому не вірив і крадькома зазирав у комору, аби пересвідчитися самому.
На кораблі помітили, що він гладшає. Він товстішав із кожним днем. Учені скрушно хитали головою й будували різні теорії. Вони обмежили його в їжі, але він дедалі ширшав, особливо в поясі.
Матроси реготали. Вони знали, у чому справа. Коли ж учені простежили за ним, їм також стало зрозуміло. Після сніданку він прокрадався на бак і, немов жебрак, простягав руку до когось із матросів. Той усміхався й подавав йому шмат морського сухаря. Чоловік жадібно хапав шматок, дивився на нього, як скнара на золото, і ховав за пазуху. Таку ж подачку з усмішкою давали йому й решта матросів.
Учені промовчали і дали йому спокій. Але вони крадькома оглянули його койку. Вона була напхана сухарями. Матрац був повний сухарів. У всіх кутах були сухарі. Одначе він був при здоровому глузді. Він лише вживав запобіжних заходів на випадок голоду і годі. Учені сказали, що незабаром це мине. Воно і справді минулося, перш ніж «Бедфорд» пришвартувався у гавані Сан-Франциско.
Поклик пращурів
I. До первісного життя
Інстинкт кочових століть
Потягне у дикий вир,
З зимової сплячки вмить
Прокинеться хижий звір.[1]
Бека не цікавили газети, тож він не знав про наближення лиха, що стосувалось не лише його, а й усіх собак від затоки Пюджет до Сан-Дієго, які мали дужі мязи й довгу, теплу шерсть. Все це сталося тому, що люди знайшли на Півночі жовтий метал. Пароплавні й транспортні компанії розтрубили повсюди про неймовірну знахідку, і тисячі охочих до легкої наживи ринули на Північ. Цим людям потрібні були великі пси дужі, придатні до тяжкої роботи, з густою й довгою шерстю, що захищала од лютих морозів.
Бек мешкав у великому будинку в сонячній долині Санта-Клара. Ця місцина поміж людьми називалась «садибою судді Міллера». Будинок стояв оддалік од дороги й ховався у гущавині дерев. Крізь гілля можна було розгледіти лише простору й тінисту веранду, що зусібіч оточувала будинок. До будинку вели посипані гравієм доріжки, що звивалися під стрункими тополями, гілки яких сплелися навіки. Територія за будинком була ще просторішою. Тут розташовувалися стайні, в яких поралося з десяток конюхів і їхніх помічників, тяглися ряди оповитих диким виноградом будиночків для прислуги й чітко розпланована структура присадибних будиночків, а за ними зеленіли виноградники, пасовища, плодові сади і ягідники. Було тут і насосне устаткування для артезіанського колодязя, й великий цементний басейн, в якому щоранку купалися суддеві сини.
І на всій цій території раював Бек. Тут він народився, тут прожив чотири роки свого життя. Звичайно, були на подвірї й інші собаки. Це природно для такої розкішної садиби. Та на них не варто зважати. Вони зявлялися і зникали, жили в тісних будах або тягнули свою собачу лямку десь усередині будинку, як, приміром, Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканська собачка, безглузді істоти, які рідко висували свої носи на свіже повітря. А ще по садибі бігала ціла компанія фокстерєрів зо два десятки, і вони грізно гавкали на Тутса й Ізабель, коли ті дивилися на них із вікон під захистом армії служниць, озброєних щітками та швабрами.