Всего за 189 руб. Купить полную версию
Із танцювальної зали, яку я поминав, назустріч мені гримнула жвава джазова музика, гаряча й важка, наче пара зі свіжого м'яса. Я на хвилину зупинився. Ця музика, хоч я її не любив, завжди якось таємниче вабила мене. Джаз був мені гидкий, але вдесятеро кращий за сучасну академічну музику; своєю веселою брутальною дикістю він глибоко зачіпав і мої інстинкти й дихав якоюсь наївною, щирою чутливістю.
Я трохи постояв, принюхуючись до кривавої, пронизливої музики, сердито й водночас хтиво вбираючи в себе атмосферу зали. Половина цієї музики лірична була масна, пересолоджена й сентиментальна, а друга половина буйна, примхлива й сильна, а проте обидві вони наївно і мирно зливалися докупи й утворювали цілість. Це була музика занепаду. Мабуть, така музика була в Римі за часів останніх імператорів. Звичайно, в порівнянні з Бахом і Моцартом, зі справжньою музикою, вона була гидотою, але ж такою самою гидотою було все наше мистецтво, вся наша уявна культура в порівнянні зі справжньою культурою. І ця музика ще й переважала їх своєю глибокою щирістю, симпатично відвертим демонструванням своєї негритянської основи, веселою дитинністю. В ній було щось від негрів і щось від американців, які нам, європейцям, незважаючи на всю свою силу, здаються по-дитячому незіпсованими й хлопчакуватими. Невже Європа теж стане така? Чи вона вже ступила на цей шлях? Чи ми, давні знавці й шанувальники колишньої Європи, колишньої справжньої музики, колишньої справжньої поезії, не стали просто мізерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротиків, яких завтра висміють і забудуть? Чи те, що ми звемо культурою, що ми звемо духом, душею, що для нас гарне й святе, тільки примара? Може, воно вже давно померло, і лише ми, кілька дурнів, вважаємо його ще справжнім і живим? Чи, може, воно ніколи й не було справжнім і живим? Може, все те, що хвилює нас, дурнів, завжди було тільки фантомом?
Я знов опинився в старому кварталі міста, де в сірій сутіні примарно мріла маленька сіра церква. І раптом згадав свою вечірню пригоду, загадкові двері з готичною аркою, загадкову таблицю над ними і світляні літери, які глузливо витанцьовували на ній. Що ж вони говорили? «Вхід не для всіх». А потім: «Тільки для божевільних». Я уважно приглянувся до старого муру навпроти, бажаючи в душі, щоб знов почалося те диво, щоб напис запросив, а двері впустили мене, божевільного, досередини. Може, за ними було те, чого я шукав, може, там виконували мою музику?
Темний мур, повитий густими сутінками, заглиблений у свої думки, байдуже дивився на мене. Ніде не видно було ні дверей, ні готичної арки, тільки рівна, без жодного отвору стіна. Усміхаючись, я рушив далі вуличкою і приязно кивнув головою стіні: «Спи спокійно, я не будитиму тебе. Настане час, коли тебе розвалять чи обліплять жадібними рекламами фірм. Але поки що ти стоїш, все ще гарна й тиха, і подобаєшся мені».
З темного провалля вулички, перелякавши мене, просто перед моїм носом вигулькнув якийсь чоловік, самітний пізній перехожий, що, мабуть, повертався додому. Він був у-кашкеті й синій куртці, на плечі ніс плакат на довгій жердині, а перед собою на ремінці скриньку без віка, як продавці на ярмарку. Він стомлено плентався переді мною. Якби він був озирнувся, я привітався б із ним і запропонував би йому цигарку. Коли ми дійшли до найближчого ліхтаря, я спробував прочитати, що написано на його прапорі червоному плакаті, але жердина хиталася в такт його крокам, і літери стрибали в мене перед очима. Я гукнув чоловіка й попросив, щоб він показав свій плакат. Чоловік спинився, трохи підняв жердину, щоб вирівняти плакат, і я зміг прочитати нерівний, хисткий напис:
З темного провалля вулички, перелякавши мене, просто перед моїм носом вигулькнув якийсь чоловік, самітний пізній перехожий, що, мабуть, повертався додому. Він був у-кашкеті й синій куртці, на плечі ніс плакат на довгій жердині, а перед собою на ремінці скриньку без віка, як продавці на ярмарку. Він стомлено плентався переді мною. Якби він був озирнувся, я привітався б із ним і запропонував би йому цигарку. Коли ми дійшли до найближчого ліхтаря, я спробував прочитати, що написано на його прапорі червоному плакаті, але жердина хиталася в такт його крокам, і літери стрибали в мене перед очима. Я гукнув чоловіка й попросив, щоб він показав свій плакат. Чоловік спинився, трохи підняв жердину, щоб вирівняти плакат, і я зміг прочитати нерівний, хисткий напис:
АНАРХІСТСЬКА ВЕЧІРНЯ РОЗВАГА!
МАГІЧНИЙ ТЕАТР!
ВХІД НЕ ДЛЯ ВС...
Саме вас я й шукав! радісно вигукнув я. Що це за вечірня розвага? Де вона відбудеться? І коли?
Але чоловік уже рушив далі.
Вона не для всіх, байдуже, сонним голосом відповів він не зупиняючись. Він натомився й хотів швидше вернутись додому.
Стривайте! крикнув я і побіг за ним. Що там у вашій скриньці? Я хочу щось купити у вас.
Не зупиняючись, чоловік машинально засунув руку в скриньку, витяг якусь книжечку й подав мені. Я схопив її і сховав у кишеню. Поки я розстібав пальто й шукав гроші, чоловік завернув у якусь браму і зник, замкнувши її за собою. Я почув, як він важко прогупав спершу брукованим подвір'ям, далі дерев'яними сходами потім усе затихло. Раптом і на мене налягла втома, я відчув, що вже дуже пізно і було б добре тепер опинитися вдома. Я пішов швидше і скоро добрався сонними вулицями передмістя до свого кварталу між давніми валами, де в чистих будинках за рядком плюща і латкою трави мешкали службовці й дрібні рантьє. Поминувши плющ, латку трави й ще невеличку ялину, я досяг вхідних дверей, намацав замок, тоді вимикач, тихенько пробрався повз засклені двері, повз лаковані шафи, вазони й відімкнув свою кімнату, свою уявну домівку, де на мене чекали крісло, груба, чорнильниця, коробка з фарбами, Новаліс і Достоєвський, так як на інших, розважніших людей, чекають мати чи дружина, діти, служниці, собаки й коти.