Гаразд, згода.
І поклав слухавку.
Ричер пройшов шістьма кварталами вперед і шістьма назад і побачив безліч цікавого. Він побачив будинки, у яких досі мешкали звичайні люди, і будинки, які вже переобладнали на офіси для людей, що торгували добривом та насінням; а ще він помітив приміщення, де працював ветеринар, що лікував велику рогату худобу. Він побачив однокімнатне приміщення, де містилась адвокатська контора. Він побачив автозаправку, що розташувалася через один квартал у північному напрямку; і залу, де грали в більярд; і магазин, де торгували лише пивом та льодом; і ще один магазин, де єдиним товаром були гумові чоботи та фартухи. А ще він побачив пральню, і шиномонтаж, і місце, де продавалися липучі підошви до черевиків.
Ніякого ні музею, ні памятника він не помітив. Що, в принципі, було зрозумілим. Вони необовязково мусили розташовувати таку памятку одразу біля входу в місто. Можливо, вона знаходиться через один-два квартали звідси, з поваги до того, кому її присвячено, а ще для того, щоб уникнути вандалізму.
Він звернув зі стежини на бічну вуличку. Очевидно, місто планували поділити на квадрати, проте воно розрослося півколом. Деякі ділянки виглядали привабливішими за інші. Наче в тих гігантських елеваторів було власне гравітаційне поле. Найвіддаленіші ділянки землі не були настільки ж розвиненими, як центральні. Ближче до верхівки цього півкола будівлі стояли тісніше одна до одної. У будинку, що стояв осторонь стежини, розташувалися однокімнатні помешкання, які раніше були, швидше за все, простими сараями чи гаражами і більше нагадували торгові палатки на стихійному ринку для людей, що пожертвували акром землі заради фруктів та овочів. Ще там був магазин, де можна було переказати кошти через «Вестерн Юніон» чи «МаніҐрам», скористатися копіювальним пристроєм, факсом або ж відіслати щось через FedEx, UPS чи DHL. Поруч розташувався офіс аудиторської компанії, проте зараз він виглядав покинутим.
Жодного музею чи памятника. Він обходив ці квартали вздовж і впоперек, проходячи повз низькі халупи, повз майстерню з ремонту дизельних двигунів, повз пустирі, густо порослі бурянами. Вийшов на іншому кінці широкої вулиці. Він обійшов уже півміста. Усе одно жодного музею чи памятника.
Він побачив, як прибув ранковий потяг. Схоже було, що той просто гаряче та нетерпляче прагне зупинитися. Звідси неможливо було побачити, чи хтось зійшов із нього. Густо розташовані будинки закривали весь краєвид.
Він зголоднів. Попрямував до площі, майже повертаючись на свою відправну точку, залишаючи позаду універсам та йдучи прямісінько до їдальні.
Цієї миті дванадцятирічний онук власника мотелю прошмигнув до універсаму, прямісінько до телефону-автомата, який висів на стіні всередині. Він укинув до телефону монети, набрав номер, і коли на тому кінці зняли слухавку, хлопець сказав:
Він обшукує місто. Я за ним весь час слідкував. Він оглядає місцевість. Квартал за кварталом.
3
У їдальні було чисто, приємно та затишно, але, незважаючи на все це, вона все одно була лише закладом, де головною метою було якнайшвидше обміняти калорії на гроші. Ричер обрав високий столик у дальньому правому кутку і сів боком, щоб мати змогу бачити зал повністю. Приблизно половина столиків була зайнята, здебільшого людьми, які намагалися підзарядитися енергією перед початком важкого робочого дня. Підійшла офіціантка із заклопотаним виглядом, проте з професійною стриманістю, і Ричер замовив сніданок, який заклад пропонував сьогодні, а це були млинці, яйця та бекон, але перш за все каву найважливіше.
Офіціантка повідомила, що заклад пропонує безкоштовну каву в необмеженій кількості. Ричеру це одразу сподобалось.
Він саме допивав своє друге горнятко кави, коли увійшла жінка, яку він учора зустрів на станції. Вона знову була сама. На якусь мить вона завмерла на місці, наче вагаючись, а тоді роззирнулась навколо, помітила його та попрямувала до його столика. Вона сіла на порожній стілець навпроти. Зблизька та за денного освітлення вона мала значно кращий вигляд, аніж учора. Жваві темні очі та цілеспрямований і виважений погляд. Проте вираз її обличчя виказував хвилювання.
Вона сказала:
Спасибі, що постукали у двері.
Ричер відповів:
Без проблем.
Вона продовжила:
Мого друга не було й на ранковому потягу.
Він запитав:
Навіщо ви мені це кажете?
Вам щось відомо.
Мені?
Чому б іще ви сходили на цій станції?
А що, як я тут живу?
Але ж не живете.
Можливо, я фермер.
Ніякий ви не фермер.
Я міг би ним бути.
Не думаю.
Чому це?
У вас не було із собою сумки, коли ви зійшли з потяга. А це прямо протилежне тому, якби ви справді були привязані до однієї ділянки землі впродовж багатьох поколінь.
Ричер на якусь мить замовк, а тоді запитав:
Хто ви взагалі така?
Байдуже, хто я така. Важливо лише те, хто ви такий.
Я лише випадковий пасажир.
Мені потрібно знати більше.
А мені потрібно знати, хто мене розпитує.
Жінка нічого не відповіла. Підійшла офіціантка з його замовленням у руках. Млинці, яйця та бекон. На столі стояла пляшка із сиропом. Офіціантка налила йому ще одну чашку кави. Ричер узяв до рук ножа та виделку.