Вона сказала:
Мені подобається уявляти, що якийсь вдячний син із далекого міста побудував для своєї мами маленький заміський будиночок, де вона могла би гарно зустріти старість, щоб подякувати їй за все те, що вона колись для нього зробила. А потім тут зявилися магазини, де вона могла купити необхідні речі, а потім ще декілька будинків, і вже незабаром на цьому місці виросло ціле містечко.
Ричер запитав:
І це офіційна версія?
Офіціантка відповіла:
Дорогенький, я не знаю. Я із Міссісіпі. Сама не розумію, як мене сюди занесло. Тобі слід запитати он того чоловіка за прилавком. Здається, він хоча б народився в цьому штаті.
І тоді вона зірвалась і кудись побігла, як це часто роблять офіціантки.
Ченґ запитала:
То це й була та сама завчена відповідь?
Ричер кивнув і відповів:
Але досить креативна, а не шаблонна. Їй пряма дорога на телебачення. Або нехай пише сценарії до фільмів. Я вже бачив колись таку дівчину. По телевізору в мотельному номері. Серед білого дня.
Може, нам слід поговорити з продавцем за прилавком?
Ричер озирнувся. Чоловік виглядав заклопотано. Тоді він сказав:
Спочатку я опитаю реальних людей. Я вже запримітив декілька таких індивідуумів під час прогулянки. А тоді я займуся пошуками місця, де можна трохи передрімати. Чи піду підстрижуся. Може, я зустріну вас на станції о сьомій. Ваш Ківер зійде з потяга, а я на нього сяду.
Навіть якщо до того часу ви не дізнаєтесь історії назви цього містечка?
Це не так уже й важливо. Принаймні це точно не варте того, щоб я тут затримувався. Я буду вірити у свою власну теорію. Чи у вашу. Усе залежить від настрою.
Ченґ нічого не відповіла на це, тому Ричер спорожнив свою чашку, висковзнув з-за столу та попрямував геть через увесь зал. Він вийшов надвір. Сонце досі пригрівало. «Далі на черзі. Реальні люди». А почати слід із чоловіка, що торгує запчастинами для зрошувальних систем.
6
А чоловік досі незграбно мостився за прилавком. У нього там було лише два фути вільного простору, і цього точно було замало. Він був схожим на Ричера за зростом та вагою, проте виглядав трохи повільнішим та огряднішим. Одягнутий він був у сорочку завбільшки з цирковий намет, пояс на штанах був защеплений неймовірно низько, а живіт нагадував своїми розмірами литаври. Обличчя в нього було блідим, а волосся безбарвним.
На стіні, просто за його правим плечем, висів телефон. Не антикваріат із номерним диском та закрученим дротом, а сучасний бездротовий телефон із прикрученою до стіни підставкою та слухавкою, яка знаходилася на важелі. Досить зручно для того, щоб набирати номер наосліп, і ось телефон уже був у його долоні, готовий до швидкого набору. Або набору на швидкості. На підставці до телефону було пластикове віконце з десятьма кнопками. Пять із них були позначеними, а інші пять ні. Позначки, мабуть, відмічали покупців, яким чоловяга продавав запчастини. Лінії допомоги для технічної консультації, можливо, або номери підтримки споживачів.
Чоловік запитав:
Я можу вам чимось допомогти?
Ричер відповів:
Хіба ми зустрічалися раніше?
Думаю, ні. Я майже певний, що я б цього не забув.
А все ж, коли я вперше увійшов сюди, ви підстрибнули так високо, що майже вдарилися головою об стелю. Чому?
Я впізнав вас зі старих фото.
Яких іще старих фото?
З Пенсильванського університету, випуск 86-го.
Я не настільки розумний, щоб відвідувати Пенсильванський університет.
Ви займалися футболом. Ви були тим захисником, про якого говорили на кожному кроці. Про вас писали в газетах. На той час я уважно стежив за такими новинами. Та й досі стежу, якщо чесно. Звісно, ви постаріли. Сподіваюсь, ви не образитесь на мої слова.
Ви зробили телефонний дзвінок?
Коли?
Коли побачили мене минулого разу.
Для чого б я це робив?
Я бачив, як ваша рука потягнулась до телефону.
Можливо, він саме тоді дзвонив. Він увесь час тільки й робить, що дзвонить. Одні хочуть те, інші хочуть се.
Ричер кивнув. Чи чув би він, якби дійсно в ту мить дзвонив телефон? Мабуть, ні. Двері були зачинені, телефон тут електронний, із можливістю регулювати звук, і, можливо, його налаштували на низьку гучність, лише на невелику територію. Особливо, якщо він дзвонив увесь час. Просто біля вуха продавця. Гучні дзвінки могли справді бути надокучливими.
Ричер запитав:
Яка ваша теорія щодо назви міста?
Чоловік перепитав:
Моя що?
Чому це місце називається Материним Спочинком?
Сер, я не маю жодного уявлення. По всій країні є містечка з дивними назвами. Ми не виняток.
Я ні в чому вас не звинувачую. Мене цікавить історія.
Я не чув жодної історії.
Ричер знову кивнув. Він сказав:
Бажаю вам приємного дня.
Вам також, сер. І вітаю вас із поверненням. Якщо ви не маєте нічого проти моїх слів.
Ричер протиснувся з крамниці надвір та якусь хвилину просто стояв під сонячними променями.
Ричер поспілкувався ще з дванадцятьма продавцями, тобто з тринадцятьма в сумі, а це означало, що він отримав уже чотирнадцять різних версій, включно з версією офіціантки. Одностайності в їхніх словах не було. Вісім із цих думок узагалі важко було назвати думками, бо це були здебільшого знизування плечима та бездумні погляди, які супроводжувалися спільним бажанням захистити себе. «По всій країні є містечка з дивними назвами». Чого дивуватися Материному Спочинку в країні, де містечка називаються Чому і Чому-б-Ні, і Випадкове та Незвичне, і Санта-Клаус, і Безіменне, і Занудне, і Сиротрус, і Правда-чи-Брехня, і Мавпяча Брова, і Просте-і-ще-Простіше, і Місто Пирогів, і Поцілунок Жаби, і Солодкі Уста?