Всего за 285 руб. Купить полную версию
Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте всього цього. Тут можна почуватися, як у таборі військовополонених. Не як у вязниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.
Я розумію це, сказав Клерфе. Сам це пережив.
Ви? У санаторії?
У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив із цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам тоді звільнення в обмін на те, щоб ми зобовязалися жити потім кілька років у цих горах, думаю, багато хто б згодився. Теж можна сконати від сміху, правда?
Ні. І ви б також згодилися?
Я мав план втечі.
Хто б його не мав! І ви втекли?
Так.
Ліліан подалася вперед.
Вам вдалося втекти? Чи вас знову впіймали?
Мені вдалося втекти. Інакше мене б не було тут. Третього виходу я не мав.
А той чоловік? поцікавилась вона за хвилю. Той, що безперервно розповідав про гори?
Помер у таборі через тиф. За тиждень до визволення.
Сани зупинилися перед готелем. Клерфе помітив, що Ліліан не має мокроступів. Він узяв її на руки, переніс через сніг і поставив на землі перед входом.
Пара шовкових черевичків врятована, сказав Клерфе. Ви справді хочете піти до бару?
Так. Я мушу чогось напитися.
У барі лещетарська компанія у важких черевиках тупотіла на танцювальному майданчику. Кельнер підсунув до стійки бару столик і два стільці.
Вам горілки, як і минулого разу? запитав він Клерфе.
Ні, глінтвейну або бордо. Клерфе подивився на Ліліан. А вам що?
Мені горілки, відповіла вона. Хіба й ви раніш не пили горілки?
Так, але то було перед їдою. А зараз я б рекомендував те, що французи називають Богом в оксамитових штанятках. Бордо.
Тут він помітив, що вона інспектує його недовірливим поглядом, мабуть, запідозривши, що він її хоче трактувати як хвору.
Я не підігрую вам, сказав він. Якби я був тепер сам, також би замовив вино. Горілку можемо пити скільки вам завгодно завтра перед вечерею. Я пронесу пляшку до санаторію.
Добре. Тоді може бути вино, яке вчора ввечері ви пили у Франції, у Вєн.
Клерфе здивувався, що вона запамятала назву місцевості. Треба з нею пильнувати, бо хто має таку память до назв, також звертає увагу на інші речі.
То було бордо, промовив він. Лафіт Ротшільд.
То була неправда, бо у Вєн він пив місцеве легке вино, невідоме за межами міста, але не було потреби це уточнювати.
Я прошу нам принести «Шато Лафіт» 1937 року, якщо його маєте, сказав до офіціанта. І прошу не загортати його в гарячу серветку. Краще принесіть таке, яке лежить у підвалі.
Ми маємо його також у кімнатній температурі, пане.
Чудово.
Офіціант підійшов до буфету і згодом повернувся.
Телефон, пане Клерфе.
Це з санаторію! сполошилась Ліліан. Крокодилиця!
Зараз переконаємося. Клерфе встав, попрохавши офіціанта розкоркувати пляшку, аби вино трохи подихало.
То була Крокодилиця? запитала Ліліан, коли він повернувся.
Ні. То телефонували з Монте-Карло. Клерфе завагався, але, коли побачив ознаку зацікавлення на її обличчі, подумав, що, може, не зашкодить, якщо вона дізнається, що деінде також помирають люди. З лікарні в Монте-Карло. Один мій знайомий помер.
Ви мусите повернутися?
Ні. Зрештою, я вже нічим не зараджу. Я думаю, що для нього це щастя.
Щастя?
Так. Він розбився під час перегонів і став би калікою до кінця життя.
Ліліан витріщила на нього очі. Мала таке враження, що недочула. Що за варварські дурниці меле цей здоровий непрошений гість?
А ви не вважаєте, що й покалічені часом хочуть жити? поцікавилася вона дуже тихо набряклим від гніву голосом.
Клерфе відповів не відразу. У вухах йому ще дзвенів твердий, металевий, зневірений голос жінки, яка до нього дзвонила: «Що мені тепер робити? Феррер нічого по собі не залишив! Ані гроша! Я прошу приїхати! Я прошу мені допомогти! Я не знаю, що далі! То ви винні! Усі ви винні! Ви з вашими клятими перегонами!»
Він відігнав від себе цей спогад.
То залежить, сказав до Ліліан. Цей чоловік був шалено закоханий в одну жінку, яка зраджувала його з кожним механіком. А він був завзятим автогонщиком, який, однак, ніколи не вибився вище пересічного. Усе, чого він хотів від життя, то були перемоги у великих перегонах і ця жінка. Помер, так і не довідавшись правди, помер, не знаючи, що ця жінка не хотіла його більше бачити, бо він мав ампутовану ногу. То саме це я й маю на увазі, кажучи тут про щастя.
А може, він всупереч тому хотів ще жити?
Цього я не знаю, відказав Клерфе роздратованим тоном. Проте я бачив, як ще нещасніші люди вмирали. Ви, мабуть, також?
Авжеж, визнала Ліліан, так і триваючи у своїй впертості. Але всі хотіли ще жити.
Клерфе мовчав. «Про що я тут балакаю? І навіщо? І чи не для того, щоб переконати себе в тому, у що сам не вірю? Який жорсткий, холодний голос мала приятелька Феррера в слухавці!»
Нікому не вдається втекти від долі, нарешті нетерпляче сказав він. І ніхто не знає, коли і як його вона дожене. Хто б там, зрештою, зважав на час? І що таке, власне, довге життя? Довге минуле. А майбутнє завжди сягає тільки до наступного подиху. Або до наступних перегонів. Що далі, невідомо. Випємо?