Всего за 285 руб. Купить полную версию
А ось і Крокодилиця, сказав Ґольманн.
У дверях стояла старша сестра. Усміхнулася міцними щелепами й холодними очима.
Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан усе ще не спить. Закінчуємо, повторила. До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!
Ліліан устала.
Справді? Ви в цьому впевнені?
Цілком певна, відказала похмуро старша сестра, ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме, наче в обіймах Морфея!
Наче в обіймах Морфея! повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. Крокодилиця королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоровя мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з такою потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?
Вони мстяться за свою професію, відповіла Ліліан із ненавистю. Якщо в кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.
Вони стояли в холі біля ліфта.
Куди ви йдете? запитала Ліліан.
Клерфе поглянув на неї.
До «Палас Бару».
Заберете мене з собою?
Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними росіянками. Але потім нагадав собі сцену з саньми та погордливу міну Волкова.
Чом би й ні?
Хіба це не сумно, вона безпорадно усміхнулася, просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра в неприступного бармена останню чарку.
Клерфе похитав головою.
Часто я й сам це робив.
Вона вперше поглянула йому просто в обличчя.
Ви? Чому саме ви?
Кожен має свою причину. Навіть камінь. Де мені на вас зачекати? Хіба ви одразу підете зі мною?
Ні. Ви мусите вийти головним входом, який стереже Крокодилиця. А відтак спуститеся серпантином, візьмете сани та підїдете ззаду зі службового входу. Я вийду туди.
Ліліан сіла в ліфт.
Ти не матимеш нічого проти, якщо я не поїду з вами? запитав Ґольманн.
Та ні, звичайно. Я ж бо завтра ще не виїжджаю.
Ґольманн допитливо зиркнув на нього.
А Ліліан? Ти не бажаєш лишитися сам?
У жодному разі. Нікому не хочеться залишатися самому.
Клерфе перетнув порожній хол. Біля дверей стояла Крокодилиця.
Добраніч, сказав Клерфе.
Gооd nіght, відповіла та, не знати чому переходячи на англійську.
Клерфе в самому кінці серпантину знайшов сани.
Чи не могли б ви підняти будку? запитав візника.
Навіщо? Морозу нема!
Клерфе не хотів садити Ліліан у відкриті сани, але не мав бажання винаходити якісь аргументи.
Для вас, може, ні, але для мене є. Я саме приїхав з Африки. Тому зашторте сани.
То інша справа. Візник зіскочив із козел і підняв будку. Може бути так?
Дуже добре. А тепер прошу заїхати до службового входу санаторію «Белла Віста».
Ліліан чекала в тонкій чорній смушевій накидці. Клерфе не здивувався б, якби вона прийшла в самій вечірній сукні без плаща.
Мені все вдалося, шепнула. Я маю ключа, Жозеф дістане за це пляшку вишнівки.
Клерфе допоміг їй сісти в сани.
Де ваше авто? поцікавилася Ліліан.
У мийці.
Коли вони минали головний вхід до санаторію, вона відкинулася в глиб темної будки.
Цього вечора ви не приїхали нагору своїм автом з огляду на Ґольманна?
Клерфе зиркнув на неї.
Чому з огляду на Ґольманна?
Щоб він його не бачив. Ви його пожаліли?
Так і справді було. Клерфе зауважив, що вигляд «Джузеппе» викликав у Ґольманна надто сильне збудження.
Ні, відповів. Просто я мусив нарешті помити авто.
Клерфе витягнув з кишені пачку цигарок.
Пригостіть і мене, сказала Ліліан.
А вам можна курити?
Звичайно, відказала таким гострим тоном, що одразу здогадався, що то неправда.
Я маю тільки ґалуази. Чорний міцний тютюн Іноземного Легіону.
Я знаю цей ґатунок. Ми курили його під час окупації.
У Парижі?
В одному підвалі в Парижі. Звідки ви приїхали? запитала Ліліан. З Монте-Карло?
Ні, з Вєн, неподалік Ліона. Це сонне містечко, яке, проте, має один із найкращих ресторанів у Франції у «Готель де Пірамід».
І як ви їхали?
Клерфе здивувався, чому її це цікавило.
Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель.
Ліліан помовчала.
І як було? поцікавилася вона.
Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо та плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи.
Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. На ньому малювався особливий вираз здивування, насмішки й болю.
Нудьга? повторила вона. Плескатий краєвид? Боже мій, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.
Він враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією високо розташованою місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням із втраченого раю.
Як довго ви тут? поцікавився Клерфе.
Чотири роки.
А коли зможете спуститися вниз?
Прошу поцікавитися у Далай-лами, відповіла вона з гіркотою. Обіцяє мені це що кілька місяців так, як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.
Сани зупинилися перед вїздом на головне шосе. Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.