Повернулася до дверей, однак зупинилася і почала прислухатися. Їй здалося, що почулося якесь шелестіння, дуже тихе, але виразне, мовби нігті дряпали шовк. Швидко намацала вимикач. Яскраве світло в одну мить вигнало ніч, місяць і жах! «Я чую духів, подумала. То була моя власна сукня! Мої власні нігті. А не втомлений, гаснучий імпульс життя, що затремтів у мертвому тілі».
Знову втупила погляд у труну, осяяну яскравим світлом. Ні, в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки в ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кровю і роздутими легенями її приятелька Аґнес Сомервіл, то не була воскова копія людини, в якій увязнені соки починали повільно розкладати тіло ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила й росла в кожній істоті, яка приходила на світ разом із кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник.
Ліліан сягнула рукою по клямку. У момент, коли її торкнулася, клямка в її долоні несподівано крутнулася. Вона здавлено скрикнула. Двері відчинилися. Перед Ліліан стояв ошелешений санітар із витріщеними очима.
Що тут таке? пробурмотів. Звідки ви тут, пані, взялися? Глянув повз неї всередину покою, де штори тріпотіли на протязі. Тут було замкнено! Як ви увійшла сюди? Де ключ?
Тут не було замкнено.
Тоді хтось мусив санітар поглянув на двері. А, є в замку! Витер рукою чоло. Знаєте, хвильку тому мені здалося показав на труну. Я думав, що то ви й що
Це я і є, шепнула Ліліан.
Що?
Нічого.
Чоловік ступив крок усередину.
Ви не зрозуміли мене. Я подумав, що ви і є покійниця! Уявляєте? А я бачив у житті багато чого! Засміявся. Це називається страх проти ночі! Що ви, власне, тут робите? Номер вісімнадцять давно вже запакований.
Хто?
Номер вісімнадцять. Імені я не знаю. Зрештою, це зайве. Коли випаде комусь ґеґнути, то йому не поможе й найгарніше імя, санітар вимкнув світло й замкнув двері і сказав добродушно: Можете тішитися, панянко, що то не ви.
Ліліан вигребла з торби монету.
Це маленька компенсація за страх, якого я вам нагнала.
Санітар віддав честь і потер долонею щетину на бороді.
Глибоко вдячний. Поділюся з колегою. Після такого сумного заняття пиво завжди особливо смакує. Але прошу вас не брати нічого надто близько до серця, панянко. Колись усі ми змушені будемо в це повірити.
Так, відказала Ліліан. Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудова потіха, правда?
У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. «Я варятка, подумала вона. Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне й залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса й побалакати з ним». Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію.
Вона примостилася на кріслі під вікном. «Я маю двадцять чотири роки, подумала вона, саме стільки, що й Аґнес. І я тут уже чотири роки. А перед тим шість років була війна. Що я пізнала в житті? Знищення, втечу з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, а потім хворобу, спричинену голодом і втечею. Раніше я була дитиною. Я уже ледве можу пригадати, як виглядали міста вночі за мирного часу. Море вогнів і вулиці, залити яскравим світлом, що я з цього ще памятаю? Я знаю тільки затемнені вікна та зливу бомб із чорного неба, а потім окупацію і страх, і переховування, і холод. Щастя? Як же змаліло це безмежне слово, яке так виблискувало колись у мріях! Щастям уже здавалися не тепла кімната, а хліб, підвал, безпечне місце від обстрілів. А потім я потрапила до санаторію».
Ліліан непорушно дивилася у вікно. Унизу біля входу для постачальників і служби стояли сани. Може, приїхали вже по Аґнес Сомервіл? Торік вона увійшла весела, в хутрі та з букетом квітів головним входом до санаторію, а тепер покидала будинок крадькома, службовим входом, так, мовби не сплатила рахунку. Шість тижнів тому вона ще снувала з Ліліан плани відїзду. Відїзду примари, виїзду фата-моргани, який ніколи не здійснився.
Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.
Так, Борісе, вона уважно слухала. Так, Борісе Так, я розсудлива Так, я знаю, що набагато більше людей помирає через інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах Так, багатьох вдається вилікувати, так-так нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно Ні, не приїжджай Так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.
Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.
Так, Борісе, вона уважно слухала. Так, Борісе Так, я розсудлива Так, я знаю, що набагато більше людей помирає через інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах Так, багатьох вдається вилікувати, так-так нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно Ні, не приїжджай Так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.