Либонь, посварилися, промовив Клерфе не без задоволення.
Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.
Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.
У тебе також?
У мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.
Ці двоє мешкають тут?
Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.
Клерфе підвівся з-за столика.
Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?
Тут. У нас є їдальня, у якій дозволено пригощати гостей.
Добре. О котрій?
О сьомій. Бо о девятій я мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.
Як у війську, сказав Клерфе. Або перед перегонами. Памятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?
Обличчя Ґольманна проясніло.
Ґабрієлі? Він ще в ділі?
Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають у ліжку, як генерали.
Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива жінка й тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла й озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього.
Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися. І що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.
Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися. І що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.
Тут вона помітила Клерфе й замовкла.
Ліліан, це Клерфе, сказав Ґольманн. Я розповідав вам про нього. Приїхав несподівано.
Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна.
Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, сказала роздратовано. Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе увязнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі?
Так. Ми зїмо вечерю в Передпеклі.
Я також прийду.
Кивнула й повернулася у глиб холу.
Тобі все це нагадує тибетський стиль, сказав Ґольманн. Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця старша сестра.
А ця жінка?
Ліліан Дюнкерк. Бельгійка, мати її була росіянкою. Батьки вже померли.
Чому вона так рознервувалася через якусь дурницю?
Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим.
Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає.
То хтось останнім часом помер?
Так, її приятелька. Учора, тут, у санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом із небіжчиком умирає щось більше. Імовірно, трохи надії.
Авжеж, згодився Клерфе. Але це всюди так.
Ґольманн кивнув.
Тут починають умирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда?
Верхні поверхи санаторію правили за лікарню. Ліліан зупинилася перед дверима покою, в якому померла Аґнес Сомервіл. Почувши зсередини якісь голоси, прочинила двері.
Труну вже винесли. Вікна були відкриті, і дві жінки прибирали кімнату. Вода плюскотіла по підлозі, у повітрі витав запах лізолу й мила, меблі було зсунуто, і яскраве електричне світло проникало в кожен закут.
Ліліан на хвильку навіть засумнівалася, чи втрапила за адресою. Потім, однак, побачила закинутого на шафу малого плюшевого ведмедика, який був талісманом померлої.
Її вже забрали? поцікавилася.
Одна з прибиральниць підвела голову.
Перенесли її до сьомого номера. Ми мусимо тут прибрати. Завтра вранці приїде вже якась нова.
Ліліан зачинила двері. Вона знала сьомий номер то був малий покій біля багажного ліфта. Туди завше переносили мертвих, бо звідти легко можна було спустити їх уночі ліфтом. Як валізи. А останні сліди після них змивають милом і лізолом.
У покою номер сім було темно. Звідси забрали навіть свічки. Труна була вже зачинена. Під віком зникло худорляве обличчя і блискуче руде волосся. Усе було готове до переїзду. Квіти, зняті з труни, лежали на столику збоку, загорнені в шматок церати. Збоку лежали вінки, вкладені один у другий, як капелюхи в крамниці. Штори розсунуті, вікна навстіж. У покої панував гострий холод. Усередину зазирав місяць.
Ліліан прийшла, щоб іще раз побачити покійну. Але прийшла запізно. Ніхто ніколи вже не побачить блідого обличчя і блискучого волосся Аґнес Сомервіл. Цієї ночі тайкома спустять труну додолу, а далі саньми до крематорію. Там у шаленому полумї вона почне горіти, руде волосся затріщить і сипоне іскрами, туге тіло напнеться, ніби оживши, а потім усе опаде, змінюючись на попіл, і небуття, і кілька блідих спогадів.
Ліліан поглянула на труну. «А якщо вона ще жива? подумала раптом. Чи не може так трапитися, що вона отямиться у цій жахливій скрині? Хіба раніше таке не бувало? Хтозна, як часто це траплялося? Відомо лише про нечисленні випадки, коли людей рятували з летаргії, але скільки було таких, що задихнулися, нікому не відомі? Хіба це неможливе, щоб Аґнес Сомервіл пробувала тепер, саме тепер, кричати в тісній темряві шелестливого шовку, з пересохлим горлом, не в змозі видобути жодного звуку? Мабуть, я збожеволіла. Що за думки спадають мені до голови? Не треба було сюди заходити! Чому я це зробила? З якогось сентиментального пориву? Через збентеження? Чи через цю жахливу цікавість, щоб іще раз вдивитися в чиєсь мертве обличчя, наче в якусь прірву, з якої, може, вдасться видобути відповідь? Світло, я мушу запалити світло!»