Всего за 285 руб. Купить полную версию
Я повинен дозволити йому робити що завгодно. З ключиками також?
Також. І з автом, сказав Клерфе.
З Ґольманном він зустрівся на обіді в санаторії. Той виглядав натомленим.
Фен, сказав Ґольманн. У таку погоду кожен почувається зле. Я спав важким сном, і мені снилися навіжені речі. А ти?
Нормальне похмілля. Трохи забагато випив.
З Ліліан?
Пізніше.
Тут, у горах, людина не відчуває цього, коли пє, аж наступного ранку.
Клерфе роззирнувся по їдальні. Людей було небагато. Бракувало Ліліан.
У таку погоду більшість не встає з ліжка, пояснив Ґольманн. Ти чув щось нового про Феррера?
Помер.
Запала мовчанка. Не було чого додати.
Що робиш пополудні? поцікавився Ґольманн.
Думаю поспати, а потім трохи розглянутися довкола. Не журися мною. Я тішуся, що потрапив туди, де поза «Джузеппе» майже нема авт.
Двері відчинилися, на порозі зявився Боріс Волков і кивнув Ґольманнові, зігнорувавши Клерфе. Кинув оком по їдальні й одразу вийшов.
Шукає Ліліан, сказав Ґольманн. Хтозна, де вона. Мабуть, у своєму покої.
Клерфе встав.
Я піду спати. Тутешнє повітря справді викликає втому, маєш рацію. Ти зможеш сьогодні увечері лишитися довше? Тут, на вечері?
Звичайно. Сьогодні я не маю температури, а тієї, яку мав учора, просто не вписав до медичної картки. Медсестра так довіряє, що я сам можу собі міряти температуру. Непогане досягнення, правда? Ох, як я ненавиджу термометри!
Тоді до восьмої.
До сьомої. А ти не хотів би часом повечеряти деінде? Це середовище мало б тобі вже набриднути.
Не плети дурниць. Я мав у житті надто мало оказій, щоб добряче занудитися в довоєнному стилі. Щось таке в наш час стало великою, рідкісною пригодою, заброньованою тільки для швейцарців, а більш ні для кого в Європі. Навіть не для шведів, їхня валюта теж зійшла на пси, коли з усіх боків треба було рятувати людство. Пронести для тебе щось із села?
Ні. Я маю все. Сьогодні увечері буде велика пиятика в однієї італійки, Марії Савіні. Звичайно, потай.
Ти збираєшся?
Ґольманн похитав головою.
Не маю бажання. Такі гулянки влаштовуються завжди, коли хтось відїхав. Тобто помер. Люди тоді пють і додають собі відваги.
Своєрідні поминки?
Так, більш-менш. Ґольманн позіхнув. Пора на планову сієсту на веранді з забороною розмови. Для мене також. До вечора, Клерфе.
3
Кашель перестав. Виснажена Ліліан лягла знову. Ранкова жертва була складна, то була плата за день. І за попередній вечір також. Чекала, поки по неї прийде медсестра. На сьогодні припадала щотижнева рентгеноскопія. Вона знала аж до огиди цей ритуал, який щоразу викликав у ній роздратування.
Ліліан ненавиділа інтимність рентгенівського кабінету. Ненавиділа стояти з оголеною огрудиною і відчувати на собі погляд асистента.
Далай-лама їй не перешкоджав. Для нього вона була буденністю, для його асистента жінкою. Її дратувала не сама голизна її тіла, а те, що вона поставала перед екраном голіша голої. Адже тоді була гола також під шкірою, гола наскрізь аж до кісток і внутрішніх пульсуючих органів. Для зблискуючих у червонавій темряві окулярів вона була голіша, ніж коли-небудь бачила й могла бачити саму себе.
Упродовж якогось часу Ліліан ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Вона бачила тоді, як Аґнес раптом із прекрасної молодої дівчини змінюється на живий скелет, у якому легені та шлунок, наче бліді звірятка, розтягувалися, мовби вижирали життя. Бачила, як скелет рухається з боку на бік і вперед, як дихає і говорить, і знала, що в неї усе це виглядає так само. Подеколи їй здавалося річчю геть сороміцькою, що асистент може оглядати її такою, коли чула в темряві його подих.
Прийшла медсестра.
Хто переді мною? запитала Ліліан.
Панна Савіні.
Ліліан вбрала халат і рушила за сестрою до ліфта. Побачила у вікні сірий день.
Зимно сьогодні? поцікавилася вона.
Ні. Чотири градуси.
Незабаром прийде весна. Хворий вітер, фен, важке повітря, вона мало не задихнулася вранці. З рентгенівського кабінету вийшла Марія Савіні. Стріпуючи головою, поправила своє чорне волосся.
Як було? запитала Ліліан.
Він нічого не каже. Має поганий гумор. Тобі подобається мій новий халат?
Чудесний шовк.
Справді? То від Ліссі з Флоренції. Марія скривила помарніле обличчя і розсміялася. Що нам іще залишається? Коли ми не можемо ніде вийти ввечері, то мусимо гарцювати тут у своїх хатніх дрес-кодах. Прийдеш увечері до мене?
Ще не знаю.
Панно Дюнкерк, професор чекає, нагадала сестра у дверях.
Приходь! сказала Марія. Інші також прийдуть! Я маю плити з Америки. Фантастичні!
Ліліан зайшла до оповитого сутінками кабінету.
Нарешті! сказав Далай-лама. Я хотів би, щоб принаймні раз ви були пунктуальні.
Мені прикро.
Та добре! Діаграма температури.
Медсестра подала йому картку. Він почав її вивчати, обмінюючись пошепки заувагами зі своїм асистентом. Ліліан намагалася зрозуміти, про що вони говорять, але їй це не вдалося.
Загасити світло! звелів Далай-лама. Прошу ліворуч. Ліворуч. Ще раз.
Фосфоресціюючий відблиск екрана падав на лису голову й окуляри асистента. Ліліан щоразу робилося трохи недобре, коли вона мусила так дихати й зупиняти дихання, це нагадувало момент, який передував непритомності.