III
Дзвони пробамкали північ. Час минав, час летів. Міністерства! Уряд! Імператор повинен мати уряд! Невже можна урядувати без міністрів і без друзів? Але за міністрами, яких ставлять для нагляду за іншими людьми, треба теж наглядати! Друзі, яким довіряють, самі стають недовірливі й породжують підозри! Народ, що радіє під вікнами і обернув сьогоднішню ніч у день, улягає мінливим настроям! Бог, на якого покладаються, невідомий і невидимий! Тепер уже імператор має міністрів: імена! Імена! Декре очолить Військово-морське міністерство, а Коленкур Міністерство закордонних справ; Мольє відповідатиме за державну скарбницю, а Ґоден за фінанси; Карно, слід сподіватися, стане міністром внутрішніх справ, а Камбасерес архіканцлером. Імена! Імена! На дзвіницях бамкнуло першу годину, потім другу, і невдовзі вже розвиднялося Хто очолить Міністерство поліції?
Імператор потребував поліції, янгола-охоронця не досить. І згадав про свого колишнього міністра поліції на ймення Фуше. Імператор міг би дати наказ арештувати і навіть стратити того ненависного чоловіка. Адже той зрадив його. Фуше знав усі таємниці країни, всіх друзів і всіх ворогів імператора. Фуше міг і зраджувати, і охороняти, і то водночас. Ох, усі друзі, до яких ще збереглася довіра, назвали його імя! Він спритний і вірний могутньому, казали вони. А хіба імператор не могутній? Хіба може хто сумніватись у його могутності і хіба дозволено кому помітити його страх?
Приведіть Фуше! наказав імператор. І лишіть мене самого!
IV
Імператор оглянув кімнату вперше, відколи зайшов до неї. Став перед дзеркалом. Побачив своє відображення аж по груди. Зсунув брови, спробував усміхнутися, оглянув губи, розтулив рот і помилувався своїми білими, здоровими зубами. Причесав пальцями чорне волосся на чолі, всміхнувся своєму відображенню: великий імператор великому імператорові. Був задоволений собою. Відступив на пару кроків і знову милувався собою. Імператор був самотній, сильний, молодий і здоровий. Він не боявся жодного зрадника.
Обійшов кімнату, глянув на тільки-но обдерті шпалери, розірвані королівські лілеї, всміхнувся, підняв угору латунного імператорського орла, що стояв, припертий у кутку, й зупинився нарешті перед невеличким вівтарем. Він був зроблений із гладенького чорного дерева. Із закритої шухляди поширювалися забуті далекі пахощі ладану, а на вівтарі стояло біле і примарне невеличке розпяття зі слонової кості. Кощаве, видовжене бородате обличчя розпятого незворушно й незмінно височіло серед створеної миготливими свічками миготливої ясності кімнати. Вони забули прибрати вівтар, подумав імператор. Король тут щоранку ставав навколішки. А Христос не чув його! «Мені він не потрібний! раптом проказав уголос імператор. А потім: Геть його!» Підняв руку. Тієї миті йому здалося, ніби він повинен стати навколішки. Але одразу відкритою, мов для ляпасу, долонею скинув розпяття з вівтаря на підлогу. Воно сухо і твердо впало на малесенькі планки нічим не покритого паркету. Імператор нагнувся. Хрест зламався. З простертими в боки худими руками зі слонової кості, які вже не мали своєї гнітючої опори, на голих світлих дощечках паркету лежав Спаситель, задерши до стелі білу борідку й гострого носа, і тільки ноги ще були прикуті до уламка невисокого хреста.
Приведіть Фуше! наказав імператор. І лишіть мене самого!
IV
Імператор оглянув кімнату вперше, відколи зайшов до неї. Став перед дзеркалом. Побачив своє відображення аж по груди. Зсунув брови, спробував усміхнутися, оглянув губи, розтулив рот і помилувався своїми білими, здоровими зубами. Причесав пальцями чорне волосся на чолі, всміхнувся своєму відображенню: великий імператор великому імператорові. Був задоволений собою. Відступив на пару кроків і знову милувався собою. Імператор був самотній, сильний, молодий і здоровий. Він не боявся жодного зрадника.
Обійшов кімнату, глянув на тільки-но обдерті шпалери, розірвані королівські лілеї, всміхнувся, підняв угору латунного імператорського орла, що стояв, припертий у кутку, й зупинився нарешті перед невеличким вівтарем. Він був зроблений із гладенького чорного дерева. Із закритої шухляди поширювалися забуті далекі пахощі ладану, а на вівтарі стояло біле і примарне невеличке розпяття зі слонової кості. Кощаве, видовжене бородате обличчя розпятого незворушно й незмінно височіло серед створеної миготливими свічками миготливої ясності кімнати. Вони забули прибрати вівтар, подумав імператор. Король тут щоранку ставав навколішки. А Христос не чув його! «Мені він не потрібний! раптом проказав уголос імператор. А потім: Геть його!» Підняв руку. Тієї миті йому здалося, ніби він повинен стати навколішки. Але одразу відкритою, мов для ляпасу, долонею скинув розпяття з вівтаря на підлогу. Воно сухо і твердо впало на малесенькі планки нічим не покритого паркету. Імператор нагнувся. Хрест зламався. З простертими в боки худими руками зі слонової кості, які вже не мали своєї гнітючої опори, на голих світлих дощечках паркету лежав Спаситель, задерши до стелі білу борідку й гострого носа, і тільки ноги ще були прикуті до уламка невисокого хреста.