Ці вовки в одежі овець
є ще в нас і співають: «Кінець»
і не люблять гудки і дим
та уже не воскреснуть їм.
Ач, який цей Єфремів, ач!
І Старицька з лорнетом там?!
Так і треба шакалам-катам!
Плач, поете куркульський, плач
Я стріляв би по них крізь сміх,
Бо не жалько й не краплі їх
Карабінко моя! Тах, тах!..
Тільки диму і крови пах
Тільки знаю вже добре я,
Що і кулі жалько для них,
що уже не воскреснуть ніяк,
бо немає ґрунту у них.
Пропливає підсудних ряд
це останній їх мертвий парад,
наче смерти над ними печать,
і тільки траурно труби гримлять
тільки труби гримлять не для них,
бо у них навіть труб нема,
бо над ними і в них тільки тьма,
тільки смерті над ними сміх
Я дивлюсь у обличчя їм,
уявляю їх у труні
Тане споминів гострий дим,
і спокійно, спокійно мені.
Я у партері, в першім ряду,
бачу в них на волоссі слюду,
їхні очі тупі, як щербаті ножі,
на волоссі слюда й нафталін у душі
І од них, наче іскри вночі,
капле кров їхніх слів нежива,
димно валиться брежень гать,
і смердить їхній лемент брудний
Так, їм нічого більше сказать,
крім того, що сказали вони.
А за кілька років поет змушений уже вдавати божевільного та переховуватися у психлікарні, щоб вижити. У грудні 1937-го він публікує в «Літературній газеті» вірш «Меч»:
У певних він руках.
Йому вже двадцять літ!
Страшний для ворогів
і рідний нам без краю.
На варті наших прав
і сонячних побід
у ці щасливі дні
так гостро він сіяв.
Це на тобі спиняв
Дзержинський зір з любовю,
наш рицар, що в віках
безсмертний назавжди.
Веселкою палай
в стальних руках Єжова,
з тобою, правди меч,
не знати нам біди.
Кость Буревій у статті «Літературний штаб українського фашизму» проклинає західноукраїнських літераторів:
«Підніжки, що живуть з ласки польської дефензиви, мають багацько гонору й пестять безліч солодких мрій. Ці мрії про самостійність, про виключну одиницю, про надлюдину Ніцшого, про високу українську культуру, за творців якої вони себе вважають, і нарешті про велетня, героя а La Мусоліні, що виратує рідне міщанство від загибелі.
Про літературний штаб українських фашистів я говорю, шановні читачі, про Літературно-Науковий Вісник, що став органом славетнього політичного паливоди Дм. Донцова».
Але цей памфлет Буревія не врятував. Як не врятувала самовіддана боротьба з українським націоналізмом Івана Микитенка. 12 жовтня 1937 р. на партійних зборах спілки письменників Іван Ле потрясав залу:
«До останніх днів у керівництві спілки письменників був висуванець і ставленик фашиста Хвилі, чужа, ворожа партії і радянському народові людина куркульський синок Микитенко. Являючись зброєносцем підлого троцькіста Авербаха і надійною опорою фашиста Хвилі, Микитенко весь час шкодив радянській літературі, засмічував лави письменників ворожим мотлохом, активно прикривав і підтримував ворогів, що пролазили в спілку, заважаючи спілці очиститися від ворогів. Свою шкідницьку роботу Микитенко приховував удаваною боротьбою проти націоналістів, на ділі злигавшись з ними.
Припертий до стіни незаперечними фактами, Микитенко визнає один за одним свої злочини перед партією, перед радянським народом. Батько Микитенка був куркулем, мав власного млина, складні сільськогосподарські машини, орендував землю бідноти, спекулював, мав лавку, гнав самогон. Старший брат Микитенка Грицько, запеклий куркуль і спекулянт, був в штабі куркульської банди і з зброєю в руках боровся проти радянської влади, пускав під укіс ешелони з червоноармійцями. Микитенко не тільки приховав від партії все це. Він пригрів брата свого бандита, протиснув його в радянський виш, допоміг йому стати лікарем, передав йому квартиру і дав змогу цьому бандитові приховуватися під чужим прізвищем Дубовий».
Письменники каялися і били себе в груди, виправдовуючись перед примітивними звинуваченнями. Як приклад, можна навести промову Максима Рильського у грудні 1937 р Поет уже встиг побувати в кігтях ГПУ і дивом врятувався. «Рильського на деякий час увязнюють, і цього було досить, щоб зламати особисту волю поета й змусити його працювати на замовлення совітської влади, згадує С. Кокот. Епоха пісні про Сталіна в творчості Рильського то епоха найжахливіших моральних тортур, які від власного сумління зазнав поет. Поета в той час не пізнавали його найближчі. Опухлий від постійного заливання горілкою своєї совісти, він на очах найближчих приятелів плакав, як мала дитина, бив головою об стіл і в безпорадності гриз собі пальці. Це покутувалися творчі гріхи перед самим собою. Прийшло не заломлення, а насильницький перелім волі людини ззовні. Сталося те, що в Совітському Союзі прибрало масові розміри перед примарою невблаганної фізичної смерті. Діти вирікалися батьків, дружини чоловіків, матері дітей. Рильський, безперечно, жертва цього нелюдського жаху».
Тому й не дивно, що на черговому зїзді письменників поет мусив каятися:
«Вчора тов. Савченко сказав приблизно таку фразу, що вороги народу щупаки і коваленки держали довгий час під дулом таких письменників, як Бажан, Яновський, Рильський, не давали їм творити в той час, як ці люди переживали творчу кризу. З цієї фрази тов. Савченка залишається враження надто ідилічної картини. От, мовляв, був собі, скажімо, Рильський, його під дулом держали вороги народу, а то б він собі прекрасно писав і т. д. На жаль, справа стояла інакше. Адже били Рильського не тільки вороги народу, а й чесні письменники, в тому числі й ви, тов. Савченко. А чи було варто бити? На мою думку, було варто. Хіба не було варто бити Рильського, коли він був членом неокласичної групи? Хіба не варто було його бити, коли він протиставляв статичну творчість творчості динамічній?..