Хтозна... Ти кажеш, минуло десять літ?
Я точно не знаю. Десять, девять, вісім... Ми розсталися десять років тому. Я їх залишив у Луковому разом із матірю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двоє десь виїхали. Люди сказали, що наче сюди.
Саме вісім років тому Львів заполонили, з одного боку, люди, що тікали від орд Буругдая, а з іншого самі орди. Саме тоді князь Данило змушений був розібрати міські мури в усіх своїх містах. Тільки Холм Бурундай дозволив не чіпати. Тоді багато було людей. Щоб розібрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зігнав людей з усіх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не памятаю, щоб серед городян когось так звали, знизав плечима Стоян. Хоча, стривай...
Він гукнув жінку. Вона зявилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.
Як їх звали? підійшла ближче Цвітава.
Неждан і Злата, повідомив Тугар.
Щось пригадується... Саме тоді, давніше, я памятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра... Вона мала золотаве волосся? раптом запитала Цвітава.
Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.
До чого тут це? засумнівався він.
Золото в імені, золото у волоссі, таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.
Вона лише ствердно кивнула головою.
Що з ними сталося? скинувся Тугар.
Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.
Не вони...
А когось князь відправив на сторожу границь, додала Цвітава. Але...
Що?..
Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина...
III
Мстислав тривожно подивився на брата таким розлюченим Лева він не бачив давно. Та що там давно навіть у той день, коли Світозар повідомив їм обом про смерть їхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозуміння цього вчинку, зрештою, ненависть і бажання негайно помститися було, але такої люті... Нині князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.
Мстислав дивився на брата, чекаючи від нього якоїсь неприборканої витівки, але той натомість підійшов до вікна і довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохідними лісами лежала столиця Русі Холм, де за нього вирішили його долю.
Леве? обережно покликав Мстислав.
Лев не обертаючись промовив:
Погану звістку приніс ти мені, брате! Ох, погану...
Мене попрохав дядько, спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:
Ну тому твоєї вини немає, брате. Запросили ти приїхав; попросили приїхати сюди також.
Лев обернувся до Мстислава.
Знаєш, що образило найбільше? запитав він. Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотів.
Він боявся твого гніву, відповів Мстислав.
А теперішній гнів його не лякає? Так, я був би невдоволений тим, що вбивця нашого брата віддав всю владу над литвинами Шварну. Я вважав і надалі вважаю, що ми не маємо лізти у справи нащадків Міндовга. Але ж можна було просто повідомити мене? А так зібралися родичі, отримали благословення від старійшини, і на тому й квит. Правда, ще послали найменшого до старшого. Нічого не скажеш, гарно Великдень почався!
Мстислав перечекав цей словесний потік брата, потім обережно запитав:
І що ти робитимеш?
Лев іронічно подивився на нього. Безумовно, саме за відповіддю на це питання і відправив Василько наймолодшого племінника до Львова.
Що робитиму? А давай пройдемося містом! несподівано запропонував він.
Навіщо? здивувався Мстислав.
Покажу тобі, що хочу зробити тут.
Брате, ти мене дивуєш. Пробач, але у тебе майже відібрали королівство, а ти ведеш мене у місто, щоб показати, які церкви збираєшся побудувати?
Саме так! Пішли, не пошкодуєш.
Мстиславу нічого не лишалося, як погодитися на дивну пропозицію брата. Вони тихенько звивистою стежиною спустилися у місто. Дорогою Мстислав уважно поглядав на місто, що розкинулось біля південного підніжжя гори. Саме місто розділилося на три нерівні частини. Одна займала гору, з якої саме спускався Мстислав з Левом, із замком на самій вершині і дитинцем біля її підніжжя; тут жив сам князь із челяддю. Друга частина займала значно більшу площу і тулилася до гори, ближче до дитинця. Власне це й було місто. Люди тут жили ще до того, як батько братів, князь Данило, вирішив побудувати замок. Мстислав відзначив, що й будинки тут багатші, й не туляться один до одного, і камяна церква посередині. Далі від гори, понад річкою, розкинулося третє поселення. Колись Лев розповідав, що батько дозволив людям, котрі розбирали за наказом монголів міські мури, залишитися у Львові, виділивши для них заболочену місцину на півдні. Лише вісім років минуло відтоді, а місто розрослося і вже не вміщалося у відведеній площі.
Мстислав здивувався, помітивши, що прямують вони саме туди. Він вирішив наразі не запитувати, залишивши питання на потім, коли вони повернуться у замок. Тим часом люди, які зустрічалися їм дорогою, впізнавали Лева, вітали його, щоправда, по-різному: дехто звичайним поклоном, смерди до землі, але ніхто не дивувався із несподіваної появи князя у самому місті. Схоже, Лев бував тут часто.