Господар хитро зиркнув на хлопця.
Що ж, якщо він так сказав, то суща правда. Шановний гість не знайде кращого місця, аніж у мене. Тобто є ще десь, але не за такі гроші.
Гаразд! махнув рукою подорожній і спішився.
Господар усміхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.
Що передовсім хочете? запитав господар.
Кімнату, харч і догляд за конем, повідомив незнайомець, знімаючи торби. Правда, я не знаю, на скільки тут затримаюсь. Мені ще потрібно дещо зясувати.
О, і тут вам поталанило! Я знаю все про всіх в окрузі!
І навіть те, що було давніше?
Ось уже десять зим, як я живу тут, повідомив господар і, обернувшись до хати, голосно покликав: Любославе!
Із хати хутко вибіг підліток.
Чого стовбичиш? Відведи коня до стайні.
Любослав миттю підбіг до приїжджого, взяв коня за вуздечку.
І не забудь покласти свіжої трави! Мале! продовжував розпоряджатися батько. Скажи неньці, щоб приготувала кімнату і щось подала до столу.
Хлопці виконували, судячи з усього, звичну їм роботу. Батько хотів було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом відсторонив його і закинув клунки собі на плече.
Як тебе зовуть? запитав подорожній.
Стоян. Стоян Лісник.
Чому Лісник?
Бо мій батько прибув сюди з лісу, він побудував багато домів у граді. А тебе як на ймення?
Тугар.
Більше нічого господар не дізнався. Не вдалося виказати свою гостинність і господині: Тугар, зайшовши до відведеного йому помешкання, впав на ліжко і прокинувся лише під обід наступного дня. Коли він зявився у світлиці, де зазвичай обідала родина, його зустрів Стоян.
Зараз жінка принесе попоїсти, сказав він.
Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.
Зараз жінка принесе попоїсти, сказав він.
Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.
Ти не проти, коли я тут присусіджуся? запитав він.
Чого ж, сідай, відповів Тугар.
Йому самому не терпілося дізнатися місцеві новини.
Принесли досить прості наїдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотів про обмеження перед Великоднем і поборами, які він має заплатити, коли хтось довідається.
Особистий наказ короля, стишено закінчив Стоян. А усе це нашепотіла йому Констанція.
Король тут? здивувався Тугар.
Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.
Одначе дивно.
Що саме?
Дивно те, що не Лева Данило назвав своїм наступником. Я бував скрізь по світах. Усюди наступником стає первородний син.
Тут такого немає, мовив Стоян. Добре, хоч Лев спокійно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разі, привселюдно. Але від часу смерті Данила зі Шварном не зустрічався. Так ти ж і сам маєш знати. Про це всі говорять.
Та в тому-то й справа, що не знаю, спантеличив господаря Тугар. Десять останніх років я був далеко від Русі.
Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.
Тож-бо дивлюся, що шкіра у тебе аж занадто засмагла, сказав він.
Я багато років провів у Палестині, повідомив Тугар.
Звістка, яку сповістив приїжджий, себто згадка про Палестину, не справила ніякого враження на господаря. Він хоч і чув, що така держава існує, але вона десь далеко. Але і Белз далеко. І там, і там Стоян Лісник не бував, тож яка різниця?
У тамтешніх землях учив людей наш Спаситель, уточнив Тугар.
Стоян кивнув. Він збагнув, що можна особливо не слідкувати за своїми словами: необізнаний у місцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.
А що ж Констанція? нагадав той.
Вона яра католичка, мовив Стоян. Я нічого проти неї не маю. Кожен молися кому хочеш. Тільки навіщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навіщо віддавати її домініканцям? Яке їм діло до нашого граду?
Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домініканців?
А чому це тебе дивує?
Свого часу я стикався з монахами-домініканцями. Навіть жив серед них.
То, може, ти монах? запитав Стоян.
Тугар усміхнувся.
Ні. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.
Авжеж, домініканці, продовжив Стоян. Комусь це подобається, комусь ні, але поки що у граді Лева немає нашої церкви. Ми маємо або йти на поклін до домініканців, або нікуди не йти.
І що ж ти вирішив?
Піду. Мені ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити своє місто столицею.
Столицею чого?
Стоян пильно подивився на Тугара.
Слушне запитання, але Лев уміє чекати, відповів господар.
Тугар подивувався такій обізнаності господаря, але вирішив не розпитувати далі. Стоян відчув, що, здається, наговорив зайвого. Тож запитав:
А в якій справі ти прибув? Може, я чимось допоможу?
А, це... Тугар відмахнувся. Шукаю свого брата.
Саме тут, у Львові?
Мені сказали, що саме сюди вони попрямували.
Вони?
Мої брат і сестра. Вона, щоправда, не рідна нам, але ми вважали своєю.
А як звали брата і сестру?
Неждан і Злата, сказав Тугар.
Давно це було?
Девять, може, десять років тому...
Стоян прихилився спиною до стіни, згадуючи.
Тож скільки їм тоді було років?
Братові не більше сімнадцяти, Златі десь під двадцять.
Подумавши трохи, Стоян похитав головою.