Всего за 261 руб. Купить полную версию
У новому дільничному побачила близьку душу. Вислухавши його чи то сповідь, чи то звіт, Майя Зозуля зрозуміла те, що Гордієнко старанно приховував і в чому не хотів признаватися навіть собі, наодинці.
Він не хотів воювати.
Хоча навряд чи був боягузом чи потенційним дезертиром. Юрій теж не робив різких рухів, а отримавши наказ корився, бо під час війни інше автоматично робило з людини ворога з усіма наслідками. Гордієнко всі ці роки радів кожному прожитому дню, бо сьогодні знову вдалося не потрапити на очі тим, хто віддає накази й змушує ризикувати життям. Він не ліз у пекло без потреби, а якщо опинявся там не намагався бути героєм, віддаючи таку можливість іншим. Ставши дільничним, Гордієнко домігся нарешті того, чого прагнув, коли прорвався з оточення й разом із товаришами зачаївся в лісі: аби ця війна нарешті скінчилася саме для нього.
Майї теж не хотілося більше війни.
І вона розуміла: яким би не був Юрій Гордієнко, він нікому не дозволить повертати війну туди, куди він від неї назвемо речі своїми іменами! втік.
Через те, маючи хай маленьку, але владу, дільничний готовий був нещадно карати всякого, хто захоче порушити його спокій. Той спокій, який єдино можливий в тилу, коли фронт відсувається далі на Захід, війна триває, коли скінчиться не ясно, і закони воєнного часу дають йому ширші можливості, ніж у мирний час.
Більше влади.
Майя називала це так. І у своєму становищі не бачила іншого виходу, крім як дозволити міліціонерові дбати про себе.
Тому всміхнулася назустріч Гордієнкові, розпрямилася й так сильно, як могла, всадила сокиру в колоду.
Справляєшся?
Сам бачиш.
Ану, дай я.
Майя відступила. Скинувши шоферську шкірянку, вдягнуту на гімнастерку з офіцерськими погонами, Гордієнко поправив ремені портупеї. Оцінивши купу дров хазяйським поглядом, він зняв кашкета й надів на Майю. Та напівжартома відкозиряла йому, зробила ще кілька кроків назад.
Поплювавши на долоні, Гордієнко взявся за топорище, підхопив кострубате поліно, прилаштував його насторч, притримав рукою. Перехопив сокиру вже обома руками, примружив одне око, цілячись та прораховуючи напрямок удару, потому голосну хукнув і рубонув. Сокира застрягла в поліні, дроворуб рвучко підняв її, знову вдарив низом поліна об колоду, за третім разом перевернув, лупонувши обухом.
Розкололося аж тепер.
Юрій розрубав кожну половинку ще навпіл, тепер уже пішло легше. Упоравшись, відкинув носаком кирзача готові дрова ближче до купи, торкнувся великим пальцем леза, потім без страху надавив усією долонею, скривився.
Тупа.
Так нагостри.
Давай чим запросто.
Бруска в хазяйстві нема. Майя розвела руками. А дрова потрібні. Пічку топити, їсти варити. Та й холоди, кажуть, цього року прийдуть уже на початку жовтня.
Я тобі ще організую. Гордієнко підхопив нове поліно, підкинув на руці, розрубувати не спішив. Вугілля теж роздобуду.
Для мене не дадуть. Особливо тепер. Усе село знає, що мене тягали до Фоміна.
Не тягали, виправив Юрій. Ти знаєш, як воно, коли справді тягають. Ще й краще за мене. Викликали повісткою.
Могла не повернутися.
Прилаштувавши поліно, Гордієнко розрубав і його, цього разу з другого удару, потім застромив сокиру в колоду.
Я прокачав, Майко. Тебе вичесали гребенем.
А простіше?
Куди вже простіше.
Гордієнко присів на краєчок колоди, видобув кисет, папірці, спритно зробив самокрутку, крутнув коліщатко саморобної «катюші»[15], глянув на вогник, але підкурювати не спішив.
У Фоміна чергова рознарядка. Перевірити неблагонадійних, згідно з відомим тобі розпорядженням. Я попереджав.
Ага, кивнула Майя. Сказав. Мені після того в погріб ховатися, пересиджувати оці всі перевірки?
Палець дільничного знову крутнув коліщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрій сплюнув налиплі до губ тютюнові крихти.
Ага, кивнула Майя. Сказав. Мені після того в погріб ховатися, пересиджувати оці всі перевірки?
Палець дільничного знову крутнув коліщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрій сплюнув налиплі до губ тютюнові крихти.
Жінка, яка тебе впізнала. Ти говорила про неї. Вона написала донос.
Здогадуюсь. Нічого дивного. Майя знизала плечима. Коли буваю в Макарові, часто бачу таких знайомих. Особливо на базарі. Відводять очі. Ця, бач, не стрималася.
Запитай, чому аж тепер виявила такого ворога, як оце ти.
Чому? слухняно спитала Майя.
Її загребли раніше. Прізвище памятаєш?
Улянич Тетяна, відповіла, ніби рапортувала.
Отак відразу впізнала?
Знаєш, Юрку, я тренувала память. Не могла записувати, сам розумієш, ризиковано. Тому фіксувала прізвища всіх, кого оформляла на роботи до Німеччини. Думала раптом усе ж таки комусь із наших та й знадобляться. А воно нікому зараз не треба.
Зате память хороша, гмикнув Гордієнко. Добре. Так ось, цю Улянич минулої зими переселили в окрему квартиру. Там будинок на три родини, радянська влада видавала ордери постраждалим від німецької окупації. Все одно її хату розгатив німецький снаряд, жила в землянці. А тепер повернулися справжні господарі. Покинули все, встигли вибратися з Макарова ще влітку сорок першого.
Предявили права на житло. Улянич проти. Зрозуміло, ситуація знайома. А я тут до чого?