Всего за 261 руб. Купить полную версию
Хіба Гордієнко почав виявляти чоловічий інтерес. Власне, він завжди його мав. Бо чарівників не буває, не дарма взяв самотню молоду жінку під опіку.
Дільничному недавно виповнилося тридцять років, і в Королівку його призначили. Майя знала історію Гордієнка з перших вуст, і нічого дивного в ній не бачила. Звичайний, навіть досить характерний випадок воєнної доби вчорашній партизан не захотів іти далі на фронт із регулярною армією, тож доклав максимальних зусиль, аби лишитися в тилу сільським дільничним.
Вони познайомилися влітку, коли Гордієнко отримав призначення й обхóдив усі хати, знайомлячись та проводячи інструктаж. Він прийняв справи після того, як бандити розстріляли його попередника, кульгавого лейтенанта Шевцова. Як і чому фронтовик після шпиталю опинився у них у Королівці дільничним, Майя й гадки не мала, бо Шевцов, здавалося, ховався від людей. Бачили його не часто, подейкували у шпиталі отримав звістку про загибель усієї родини, почав втрачати над собою контроль, багато пив. Тому, кажуть, застрелили міліціонера не в бою люди Щербаня заскочили його пяним.
Так чи інакше, довго без представника закону Королівку не лишали. Наступного дня після обходу Гордієнко під вечір постукав до неї, виклав на стіл кільце копченої ковбаси, чвертку хліба й флягу з самогоном, одразу заявив знайшов як не рідну, то вже напевне близьку душу, випив і майже годину розказував про себе. Майя слухала з ввічливості, терпляче, смердючу міцну каламутну рідину лише пригублювала. А Юрій, чи, як він дуже просив називати його наодинці, Юрко, повідав: сам родом з Путивля, працював на МТС, був мобілізований шофером. Під Черніговом його частина потрапила в оточення, вчасно встиг скрутити кермо, вистрибнув із кабіни, погнав до найближчого лісу. За ним бійці, що сиділи в кузові. Поки добігли, командира вбили. Уцілів лише їхній невеличкий гурт, долею решти тоді не переймався.
Вони блукали два дні, аж доки не вийшли на невеличке село, де назвалися партизанським загоном. Місцевих, вочевидь, окруженці вже не раз лякали. Тому селяни взяли втікачів на забезпечення далі від гріха. Їм передавали в ліс той мінімум харчів, який могли собі дозволити. Тим часом окруженці вибрали з-поміж себе командира. До того все вирішували колективно, але тепер, коли вже назвалися військовим підрозділом, треба було комусь одному передати не так повноту влади, як повноваження вести переговори й виступати від загального імені. Офіцерів, сержантів, навіть єфрейторів у товаристві не було, тож повелися демократично: тягнули палички з пілотки. Старшим мав стати власник короткої, випало Гордієнкові.
Своєю владою Юрій прийняв перше рішення: закопатися в землю й перезимувати так. Населення уклінно просило партизанів не стріляти німців та поліцаїв, бо селяни не хотіли накликати біду боялися карателів. Захисників харчували фактично в обмін на те, аби сиділи тихо й нікого не займали. Згодом Гордієнко дізнався про це вже після вигнання звідти німців частину тамтешніх жителів, котрих тягали за роботу на окупанта, виправдали та залишили в спокої, бо ті довели звязок із партизанами.
Навесні сорок другого відносний спокій окруженців порушив справжній загін. «Нас мало не постріляли», сказав дільничний, наливаючи собі чергову порцію, й відразу розтлумачив: розвідка, яка їх випасла, не знала, що за одні, тож вирішила перевірити. А команда Гордієнка всі ці місяці щасливо уникала бойових зіткнень, через те ніхто не розібрався до пуття, з ким має справу. Почали стріляти один в одного, з обох боків поклали бійців, аж поки не розібралися, що до чого. Коли Гордієнка з залишками підлеглих привели до партизанського командира, Юрій назвався старшим, інші підтвердили, а селяни не приховували: без малого шість місяців годували своїх захисників. Група Гордієнка влилася в більший підрозділ, про них доповіли в центральний партизанський штаб, приписавши низку уявних подвигів для солідності, і за короткий час Гордієнка представили до позачергового військового звання. Коли вже справді командир, то маєш бути офіцером.
Минулої осені, коли Червона армія наступала на Київ, тутешні партизани били по тилах. Командира роти, молодшого лейтенанта Гордієнка поранили в бік, ще одна куля прострелила плече. У шпиталі разом з іншими отримав медаль «За відвагу», а коли справа йшла до виписки сам попросився дільничним у Королівку.
Це дозволило лишитися в тилу.
Майя досі не вирішила, подобається їй Юрій справді чи це в неї такий жіночий інстинкт тягнутися до чоловіка, котрий має захистити. За два роки під німцями вона навчилася дбати про себе сама і відчувала себе старшою щонайменше на десять років від справжнього віку. Не була святою, але й не падала нижче, ніж того вимагали обставини. Працюючи в управі, отримувала пайок, не голодувала, але за цей час дозволила собі підтримувати звязок з чоловіком з апарату бургомістра. Це відсікало зазіхання як німецьких офіцерів, так і чинів кущової поліції.
Встановивши для себе планку дозволеного, Майя ці два роки не опускала її. Попервах мала надію: звязок ще може допомогти в підпільній роботі, якщо хтось-таки прийде до неї, скаже пароль і дасть завдання. З літа сорок другого, коли німці посунули до Волги, надія на те, що про неї взагалі хтось памятає, зникла. Тому сама собі дала завдання протриматися, вижити, не робити різких рухів, діяти за обставинами.