Всего за 261 руб. Купить полную версию
Слухайте, ви ж знаєте про мене все. Читали мою особову справу. На кожного в нашій країні є особова справа. Ви не виняток, на вас теж десь є, кимось заведена. Для чого ви морочите мені голову?
Порядок такий.
Морочити мені голову? Не мені, гаразд усім людям. Так?
Ні.
Фомін відклав ручку, примостив неакуратно, покотилася по столу назад, пальцями притулив до чорнильниці.
Не так. Морочите мені голову ви.
Я? Майя тицьнула себе пальцем у груди.
І ви теж. Жоден із тих, хто потрапляє сюди, ніколи не каже правду.
Ви ж не вірите ніколи й нікому.
Служба така не довіряти. Тим більше зараз, коли йде війна.
Тобто, до війни наші органи більше довіряли людям?
До війни, громадянко Зозуля, в людей було набагато менше можливостей приховати правду. Тепер на війну валять й надіються: спише все.
Вам теж?
До чого тут я? Я роблю свою роботу шукаю кінці. Усі свої гріхи ви списуєте на жахи німецької окупації, голод, холод, бажання вижити, не могли вчинити інакше. Не конкретно ви, але вам подібні, котрі жили на окупованій території. Просите, вимагаєте зрозуміти вас. Дня нема, аби хтось не валявся тут, у цьому кабінеті, на підлозі. Ви повзаєте на колінах, витираєте підлогу до блиску. Її мити після вас не треба.
Знущаєтесь?
Ні. Знущаєтесь саме ви, вважаючи нас усіх ідіотами. Перейдемо конкретно до вашої особи.
Давайте. Відповідати звикла тільки за себе.
Фомін витягнув з шухляди мідний трофейний портсигар, витягнув звідти дві папіроси. Одну заклав за вухо. Другу постукав порожньою гільзою об поверхню столу, клацнув теж трофейною запальничкою. Якийсь час дивився на вогник, потім закурив.
Ви праві, Зозуля. Про вас органам відомо навіть більше, ніж ви хотіли приховати. Мої питання для протоколу. Не хочете протоколу, вам нудно? Гаразд. Капітан відсунув аркуш набік. Зараз не нудьгуватимете. Під час німецької окупації ви працювали тут, у Макарові, в районній комендатурі. В канцелярії, якщо не помиляюсь.
Ви праві, Зозуля. Про вас органам відомо навіть більше, ніж ви хотіли приховати. Мої питання для протоколу. Не хочете протоколу, вам нудно? Гаразд. Капітан відсунув аркуш набік. Зараз не нудьгуватимете. Під час німецької окупації ви працювали тут, у Макарові, в районній комендатурі. В канцелярії, якщо не помиляюсь.
Секретар. Окружного комісаріату. Гебітскомісаріату.
Так. У районному відділі праці. Сотні написаних вами документів це сотні, як не тисячі скалічених доль наших, Зозуле, радянських людей. Відділ займався відправкою людей на роботи в Німеччину, хіба ні?
Я виконувала роботу, за яку мені платили.
Ви працювали на окупаційну адміністрацію. В її виконавчих органах. Узагалі дивно, чому ви досі на волі. І тим більше дивно, звідки у вас дозвіл жити і працювати тут, у пятдесятикілометровій зоні. На що ви сподівалися, коли лишалися тут? Загалом мої попередники були на диво лояльними до вас.
Майя знову зітхнула.
А ваші попередники нічого не казали про те, як усе є насправді? Майя знову заводилася, як раніше в камері, коли її впізнала матір одного з підлітків, вивезених на роботи. Добре, слухайте. Не вірити ваше право, але розкажу, це вже давно не військова таємниця. У перші дні війни мій чоловік, Іван Зозуля, льотчик-винищувач, пішов на фронт. До кінця липня встиг написати кілька листів. Потім мені заборонили приймати від нього пошту, звеліли поміняти адресу. За завданням підпільного центру мене готували до роботи в тилу ворога.
Влітку сорок першого в Києві не було ворога.
Влітку сорок першого, у серпні місяці, Київ уже готували до здачі ворогу.
Лише за цю фразу закони військового часу дозволяють розстріляти вас.
А потім кулю собі в лоба. Така ж логіка, правда?
Нарешті Фомін подивився на Майю з цікавістю.
До чого ви зараз це сказали?
Бо ви знаєте я кажу правду. І якщо стріляти всіх, кому вона відома, логічно застрелитися, хіба ні?
У цьому кабінеті так зухвало поводяться лише вороги.
Чому?
Фомін відповів не відразу. Спершу вийняв з-за вуха папіросу. Потім прикурив її від недопалка. «Бичка» старанно розтовк об денце масивної порцелянової попільниці теж, мабуть, трофей чи спадок від того, хто займав кабінет раніше.
Їм нема чого втрачати. Ті, в кого є найменший шанс викрутитися, чіпляються за нього. Він випустив струмінь диму вбік. Просяться. Шукають виправдань. Валяються в ногах.
Не збираюся, огризнулася Майя. За два роки тут, під німцями, я втомилася. І не тільки боятися. Мене могли розстріляти ні за що, отак, як ви зараз погрожуєте. Бо моя робота в тилу так і не почалася. Вважайте, що завдання не виконане. Але правильно ось так: жодного завдання за той час, що була в тилу, я не отримала.
Фомін підвівся, пройшовся кабінетом, став біля вікна.
Продовжуйте.
Майя прокашлялася, від диму шкрябало в горлі.
Під кінець серпня сорок першого я перебралася до Королівки. Там у мене хвора тітка, за легендою поїхала її глядіти. Хоча, вона сумно посміхнулася, я б доглядала за нею і не задля легенди. Це моя єдина близька родичка. В селі мусила дочекатися німців, потім вступити на службу в органи окупаційної влади.
Я вже почав вам вірити, і нате
Що не так?
Ви не могли знати, які органи створить окупаційна влада.