Всего за 261 руб. Купить полную версию
Останній закид Коломієць пропустив повз вуха.
Мої хлопці мене не віддадуть.
Тому я не забираю в тебе зброю при них. Бракувало ще чвар між собою. Ворог лиш того й чекає. Нацькувати відділи один на одного, то такий є твій план, га?
Жодного плану. Зброю здам. Та з тобою більше не говоритиму.
Не будеш, кивнув Дунай. Спитають в іншому місці. Так спитають чого не було, розкажеш.
Побачимо, як казав один сліпий.
Ігноруючи приказку, Дунай зробив ще кілька кроків, простягаючи руку за пістолетом. Поки він говорив, вояки вже взяли Коломійця на приціл, хоч він зважив на це лиш тепер.
Здай.
Тримай.
Чотовий Східняк кинув зброю Дунаєві під ноги.
2. Макарів, Київщина, Українська РСР
У камері їх було троє.
Кирпату молодицю Любаву, зі стрункими, хай короткими ногами і грудьми, котрі розпирали навіть обвислу, багато разів прану кофтину, привели вранці. До того Майя вдовольнялася товариством тітки Павли так назвалася худа носата жінка непевного віку з чорним, мов смола, але погано доглянутим волоссям, ще не взятим сивиною.
Перше, що зробила нова знайома, скрутила дулю важким, оббитим залізом дверям із круглим вічком точно посередині.
Ось вони мені доведуть!
Ви про що? обережно поцікавилася Майя, присідаючи на підлогу: нар чи іншого місця для сидіння тут не передбачили.
Мене, Манько, четвертий раз тягають. Від серпня, наголосила Павла.
Я Майка, машинально поправила вона.
Га?
Часто плутають. Майка, не Манька. Майя. Мій тато був професором, викладав давню літературу.
Що з того?
Назвав мене на честь грецької богині. Вона народила Гермеса, пояснила Майя.
Її несло, була свідомою того, що говорити тут нема з ким. Тітка з чорними вусиками, які пробивалися над верхньою губою, зовсім її не розуміє. Майнуло раптом: нова знайома не відрізнить давньої літератури від середньовічної. Та й не треба воно їй. Але все одно хотіла пояснити бодай якось. Тато дав її справді дивне, незвичне імя. Особливо для глибинки, хай Макарів не такий уже й затурканий. Тож тлумачити його значення доводилося часто.
Хай собі, байдуже знизала плечима Павла. Будеш Манькою. Шматок відвалиться?
Який шматок?
Від тебе. Жінка примружилася. Вухо. Чи срака.
Не відвалиться, визнала Майя.
Бач, гмикнула тітка, знову повернулася до близького, свого: Дулі їм. Випустять, нікуди не дінуться. Знову заберуть знову випустять.
За що вас?
Кажуть спекулянтка. А хто винен, що я інвалід і в мене довідка є? Довоєнна ще. Тут, у Макарові, районний лікар виписав.
Майя мимоволі зміряла її швидким поглядом.
Чого зириш? визвірилася Павла, та вже за мить повернула благодушний настрій, відмахнулася: А, дивись, скільки хоч. То я так виглядаю. Я, Манько, маю право на пенсію за інвалідністю. Мені, щоб ти знала, німці її платили. Рейхсмарками. Не віриш?
Вірю.
Тепер Майя пригадала нарешті, де бачила цю язикату жінку вона кілька разів зчиняла гармидер у комендатурі. Там, де інші боялися ляпнути зайве слово, аби не розгнівати владу, ця за словом у пазуху не лізла. Дивно, але свого домагалася. Принаймні завжди виходила звідти з переможним виглядом, а німецькі офіцери хай напівжартома, але все ж віддавали їй честь. Тітка Павла, видавалося, належала до того типу людей, які у воді не тонуть і у вогні не горять.
Бач, не положено мені ходить на всякі-там їхні роботи. Коли так нема карток. З чого мені харчуватися? Чоловіка мобілізували, десь, може, вбили на війні, листів ніколи не було. Куди напише, якщо німці сюди прийшли ще влітку. А, ти ж сама знаєш.
Павла витягнула з пазухи картатого носовичка, висякалася мов сурма засурмила.
Ото й торгую потроху. То на станцію хто підвезе, аж півтора десятка кілометрів, сама не дотеліпаю. То тут, у Макарові, люди самі не годні стояти. Кому стидно, хто не вміє, хтось мобілізований на роботу. Живу з того, Манько, що підроблю. Чуже продаю, не своє, то ж людські гроші.
Ви до мене так, ніби я слідчий.
А слідчі мене всі знають! І вони, і міліція, і оці, з енкаведе. Тільки, думаєш, вони мене дарма тягають? Далася їм тітка Павла, пуття з мене їм жодного. Ні, дівко Вона підсунулася ближче, хитро посміхнулася, навіть підморгнула. Перекупка то таке. Вони крутять мене всякий раз на баригу. Осьо!
Дверям знову скрутилася дуля.
А потім Павла тицьнула її Майї в лице, і від несподіванки та сахнулася, сіпнула головою, сильно вдарилася потилицею об стіну.
Чого ви?
Нічого! Тепер тітчині очі холодно зблиснули. Сама знаєш.
Чого ви?
Нічого! Тепер тітчині очі холодно зблиснули. Сама знаєш.
Знаю що? Про що?
Насєдка ти, відчеканила сусідка. Бач, придумали лягаві з батьком-професором. Як інтелігенція, так думаєш, тітка Павла купилася? А дулю з маком! Так і скажеш.
Не за ту маєте.
Хто тебе знає, дівко. Розпитуєш багацько.
Слова не сказала. Ви самі говорите.
І ще скажу. Павла присунулася ближче, дихнула не зовсім чистим духом. До мене, дівко, всякий раз таких підсаджують. Треба знати, чи повязаний зі мною Вася Щербань. Бо крадене він розкидає дрібненько по всій окрузі, так збуває, не звязується з кимось одним. Ти про Щербаня чула?
На базарі. Люди пліткують, сухо відповіла Майя.
Отак і перекажи тим, хто тебе сюди прислав: тітка Павла теж чула про Васю Щербаня тільки на базарах. Від таких, як сама. Більше зась.