Всего за 125 руб. Купить полную версию
Але пятнадцятого червня до Лондона збиралися прибути й інші гості поки я міг тільки здогадуватися, хто вони такі. Скаддер обмежився тим, що назвав їх збірним імям «Чорний Камінь». Вони представляли аж ніяк не союзників, а наших смертельних ворогів, і інформація, призначена для Франції, мала дістатися їм. А інформація ця, як ви розумієте, одним-двома тижнями пізніше мала обернутися корабельними гарматами і стрімкими торпедами, з бездоганною точністю націленими на англійські кораблі під покровом літньої ночі.
Ось який вигляд мала історія, яку мені вдалося розшифрувати в задній кімнаті сільського заїжджого двору, біля вікна з видом на капустяні грядки. І саме вона не давала мені спокою, поки я мчав у потужному туристичному автомобілі, перетинаючи одну гірську долину за одною.
Моїм першим бажанням було написати премєр-міністру, але, трохи поміркувавши, я зрозумів, що це не принесе ніякої користі. Хто повірить у такі вигадки? Я мусив надати якийсь знак, переконливий доказ але про те, що це може бути, не мав жодного уявлення. До того ж я був змушений безупинно рухатися і змінювати укриття, щоб бути готовим діяти у призначений термін, а це було не так просто, враховуючи, що за мною полювала вся поліція Британських островів, а гончаки «Чорного Каменя» швидко й безшумно мчали по моєму сліду.
У своїй подорожі я не мав певної мети, але тримав курс за сонцем на схід, оскільки якби поїхав на північ, то опинився би в краю вугільних шахт і промислових міст. Незабаром пустища скінчилися, і я перетнув широку долину, укриту річковими наносами. Я проїхав кілька миль уздовж камяної стіни, що захищала старовинний парк, і нарешті у просвіті між стовбурами побачив великий замок. Повз проносилися села з будинками під соломяними дахами, тихі струмки в низинах, сади з глодом і жовтим рокитником у пишному весняному цвіті. Усюди було так мирно і спокійно, що я насилу міг повірити в те, що хтось женеться за мною по пятах, аби відняти у мене життя, не кажучи про те, що за якийсь місяць, якщо мені не посміхнеться фантастична удача, тисячі синів Англії назавжди залишаться лежати в англійських полях.
Близько полудня я вїхав у село, що складалося з безладно розсипаних по обидва боки дороги будиночків, маючи намір ненадовго затриматися і перекусити. Дорогою мені трапилася на очі будівля пошти: на її східцях стояли начальниця телеграфної контори і місцевий полісмен, занурені у вивчення якоїсь телеграми. Побачивши мене, обидва стрепенулися; поліцейський рушив мені назустріч, підняв руку і закричав, наказуючи зупинитися.
Я ледь не склеїв дурня, підкорившись його наказу. Тільки в останній момент я зрозумів, що телеграма могла стосуватися моєї персони, а це означало, що мої друзі на заїжджому дворі прийшли до взаєморозуміння і обєдналися в гарячому бажанні мене побачити. Їм нічого не варто було розіслати опис моєї зовнішності та викраденого мною автомобіля по тридцяти навколишніх селах, через які я міг проїхати. Тому я відпустив педаль гальма і вчасно. Поліцейський учепився в дверцята машини, але відразу ж відлетів на узбіччя, отримавши хук моєю лівою.
Я зрозумів, що головні дороги для мене під забороною, і звернув на перший-ліпший путівець. Але рухатися по путівцях без карти непросто можна випадково потрапити у глухий кут або заїхати на якусь самотню ферму, звалитися у качиний ставок або врізатися у стайню. Таких затримок я дозволити собі не міг. До того ж я почав розуміти, яку дурість зробив, викравши автомобіль. Ця здоровенна зелена бестія стала прикметою, що дозволяла легко відшукати мене на всьому просторі Шотландії. Якби я кинув машину і пішов пішки, її знайшли б за якихось пару годин, і гонитва закінчилася б, навіть не розпочавшись.
Насамперед мені потрібно було дістатися найбезлюдніших місць. Незабаром я виявив одне із них, піднявшись уздовж притоки якоїсь широкої річки і вїхавши в долину між крутих пагорбів. Звивиста дорога тяглася до перевалу, що виднівся вдалині. Тут дійсно не було ані душі, але дорога могла відвести мене занадто далеко на північ, тому я звернув на схід і покотив розбитим путівцем, поки не натрапив на двоколійну залізничну магістраль. Далеко внизу я побачив ще одну досить широку долину, і мені спало на думку, що на її протилежному боці я, можливо, знайду якийсь самітній заїжджий двір для ночівлі. Наближався вечір, і я був страшенно голодний, оскільки від самого ранку нічого не їв, крім кількох булочок, куплених з візка вуличного торговця.
Тієї ж миті я почув знайомий гул. І що б ви думали? удалині знову зявився чортів аероплан, що летів над самою землею приблизно за десять миль південніше. Він стрімко наближався до мене.
У мене вистачило розуму збагнути, що посеред пустки я буду відмінною мішенню для тих, хто перебуває в аероплані, і що моїм єдиним шансом було сховатися під кронами дерев у глибині долини. Я блискавкою помчав униз по схилу, щоразу крутячи головою, аби не випустити з уваги клятий літальний апарат. Незабаром я опинився на дорозі, яка вилася між живоплотами, а далі пірнала у глибоку балку, утворену руслом річки. Потім почалася ділянка, густо заросла великими деревами, і я скинув швидкість.