Всего за 125 руб. Купить полную версию
Я просидів над шифром кілька годин, але жодне зі слів так і не підійшло як ключ. Після цього я заснув і прокинувся в Дамфрісі якраз учасно, аби встигнути вискочити з вагона і пересісти на поштово-пасажирський потяг, який прямував до Галловея. На платформі стояв чоловік, чия зовнішність мені не сподобалася, але на мене він навіть не глянув. Випадково побачивши своє відображення в шибці, я зрозумів, що в цьому не було нічого дивного. Смагляве обличчя, старий твідовий костюм і сутула спина надавали мені вид справжнього фермера-горця одного з тих, що гучними натовпами заполонили вагони третього класу.
Я подорожував у товаристві пяти-шести подібних, в атмосфері дешевого тютюну і глиняних люльок. Вони поверталися зі щотижневої ярмарки і завзято розводилися про ціни. Я вислухав докладні розповіді про те, як пройшло ягніння на Керні і Дуці і в десятку інших місць із такими ж загадковими назвами. Добра половина фермерів устигла пообідати і була добряче напідпитку, тому на мене ніхто не звертав уваги. Ми з гуркотом уповзли у край лісистих гірських долин, які незабаром змінилися просторими вересовими пустищами, покрапаними дрібними озерцями. Удалині, на півночі, замайоріли блакитнуваті обриси гірських хребтів.
До пятої вечора вагон спорожнів, і я, як і сподівався, залишився сам. Я вийшов на наступній станції з невиразним найменуванням, що стирчала просто посеред болотистого низькодолу. Вона нагадала мені один із крихітних, забутих Богом полустанків у Карру.[21] Дідок начальник станції, який до того копирсався у своєму городі, закинув заступ на плече, неспішно пройшов до потяга, прийняв поштову бандероль і повернувся до своєї картоплі. Хлопчик років із десяти отримав на память мій квиток, і я опинився на білій від пилу дорозі, що петляла через буре пустище.
Стояв прекрасний весняний вечір; кожен пагорб чітко, немов огранений аметист, виділявся на тлі неба. Повітря було напоєне землистим запахом боліт, але звідусіль віяло свіжістю, як посеред відкритого океану, і це найнесподіванішим чином уплинуло на мій настрій. Я відчув себе по-справжньому безтурботним. Я ніби знову став хлопчиськом, що вештається по полях під час весняних канікул, а не тридцятисемирічним чоловіком, якого розшукує поліція. Я заново пережив почуття, яке відчував, вирушаючи в далеку путь холодним ранком у високому вельді. Можете мені не вірити, але я крокував дорогою, насвистуючи. Я не мав у голові ніякого плану хотілося просто йти і йти по цій благословенній горбистій рівнині, вдихаючи її справжній запах, і кожна миля, що залишилася за спиною, дедалі більше примиряла мене із самим собою.
Я вирізав тростину з придорожньої ліщини і незабаром звернув з дороги на бічну стежку, яка йшла вздовж берега галасливого струмка в зеленій долині. Я вирішив, що надійно відірвався від переслідувачів і хоча б цей вечір можу провести собі на втіху. Уже кілька годин у мене в роті не було ані крихти; я був голодний, як вовк, але якраз у цю хвилину попереду зявилася пастуша хижа, що ховалася в затишному куточку біля водоспаду. Смуглолиця жінка, яка стояла біля дверей, привітала мене з доброзичливою соромязливістю, властивою мешканцям вересових пустищ. Коли я попросився на нічліг, вона сказала, що з радістю надасть мені «ліжко на горищі», і відразу ж нагодувала мене щедрою вечерею: яєчнею з шинкою, пшеничними перепічками і жирним солодким молоком.
Незадовго до настання темряви з пагорбів повернувся її чоловік худий велетень, що за один крок покривав відстань, яку простий смертний подолав би за три. Подружжя не ставило ніяких питань, оскільки було, як усі мешканці малолюдних місць, бездоганно тактовним, але я помітив, що вони приймають мене за якогось мандрівного торговця, і постарався переконати їх у цьому. Я цілу годину розводився про ціни на худобу, у яких мій господар мало що розумів, а сам дізнався від нього багато цікавого про ринки в Галловеї, зберігши ці відомості в памяті про всяк випадок. До десятої вечора я вже куняв у кріслі, і «ліжко на горищі» прийняло втомленого чоловіка, який знову розплющив очі тільки о пятій ранку, коли крихітне пастуше господарство почало прокидатися перед новим днем.
Гостинні хазяї відмовилися від будь-якої платні, і вже о шостій ранку я, добре поснідавши, знову попрямував на південь. Я мав намір повернутися до залізничної лінії однією-двома станціями раніше від того місця, де я зійшов з потяга, і рушити назад за власними слідами. З моєї точки зору, це було цілком розумно, оскільки поліція, природно, мала припустити, що я постійно віддаляюся від Лондона, тримаючи курс на який-небудь західний порт. Часу в мене було достатньо: поліція напевно витратила кілька годин, аби встановити особу підозрюваного, і ще кілька годин на те, щоб отримати опис зовнішності чоловіка, який похапцем сів на потяг у Сент-Панкрасі.
Стояла та ж сама світла і радісна весняна погода, і я, як не намагався, так і не зміг змусити себе відчути тягар турбот і тривог. Мало того: у мене вже кілька місяців не було так легко на душі, як зараз. Вирішивши перетнути довгу гряду вересових височин, я рушив дорогою, що огинала пагорб, який пастух назвав Кернсмор-оф-Фліт. Усюди лунали крики кроншнепів і сивок, зайнятих виттям гнізд; на зелених смужках пасовищ уздовж берегів річок і струмків світлими точками виднілися ягнята. Апатія, що володіла мною в останні місяці, швидко щезала, і я крокував бадьоро, як чотирирічний хлопчик. Мало-помалу я перетнув височини, які змінилися лощиною з невеликою річкою, і тут далеко попереду, на відстані милі я побачив над заростями вересу дим паровоза.