То була велика кімната з начищеною до блиску паркетною підлогою, де-не-де застеленою розкішними східними килимами. Стіни кабінету були вишукано оздоблені панелями зі світлого дерева, величезні набивні крісла обтягнуті світло-жовтою буйволячою шкірою. За письмовим столом колосального розміру, виготовленим із платану, сидів сам містер Фортескю.
Містер Фортескю мав не настільки величний вигляд, щоб відповідати своєму розкішному кабінету, але він докладав для цього всіх зусиль. То був високий чоловік млявої комплекції з блискучою лисиною. Він полюбляв носити у своєму офісі твідовий костюм вільного крою, більше придатний для заміських прогулянок. Коли міс Ґросвінор підпливла до нього у своїй лебединій манері, він похмуро вивчав якісь папери, що лежали на письмовому столі. Поставивши тацю з чаєм на письмовий стіл біля його ліктя, вона промурмотіла тихим, позбавленим будь-якої інтонації голосом: «Ваш чай, містере Фортескю», і покинула його кабінет.
Містер Фортескю зробив свій внесок у ритуал, невиразно гмукнувши.
Повернувшись до свого письмового столу, міс Ґросвінор зайнялася нагальними службовими справами. Зробила два телефонних дзвінки, виправила помилки в кількох листах, що лежали надруковані й чекали, коли містер Фортескю їх підпише, і відповіла на один телефонний дзвінок.
Боюся, ближчим часом містер Фортескю прийняти вас не зможе, відповіла вона пихатим тоном. Він перебуває на конференції.
Поклавши слухавку, вона подивилася на годинник. Була десята хвилина на дванадцяту.
Саме тоді вона почула якийсь незвичний звук, що проник крізь майже звуконепроникну стіну кабінету містера Фортескю. Хоч і здушений, але цілком упізнаваний зойк нестерпного болю. Майже відразу по тому пролунав тривалий, уривчастий і незмовкний сигнал на письмовому столі міс Ґросвінор. Ошелешена й розгублена, міс Ґросвінор на якусь хвилину завмерла в цілковитій нерухомості, потім невпевнено підвелася на ноги. Опинившись перед такою несподіванкою, вона не могла не втратити притаманного їй самовладання. Проте опанувала себе й рушила до дверей кабінету містера Фортескю у своїй схожій на величну статую поставі, постукала у двері й увійшла.
Те, що вона побачила, ще більше приголомшило сумлінну секретарку. Її працедавець, здавалося, корчився в агонії за своїм письмовим столом. Його конвульсивні рухи вселяли страх.
Ох, любий містере Фортескю, вам погано? запитала міс Ґросвінор і вмить усвідомила ідіотизм свого запитання.
Адже не було жодного сумніву, що містерові Фортескю погано, дуже погано. Навіть коли вона підійшла до нього, його тіло не перестало смикатися в спазматичних корчах.
Слова вихоплювалися з нього уривчастими схлипуваннями.
Чай яку отруту ви всипали в чай мені потрібна допомога швидше покличте лікаря
Міс Ґросвінор вибігла з кабінету. Вона більше не була пихатою білявою секретаркою вона була переляканою насмерть жінкою, що втратила голову.
Вона прибігла до кімнати друкарок із розпачливим криком:
У містера Фортескю напад Він помирає Нам треба викликати лікаря Вигляд у нього жахливий Я переконана, він помирає
Жінки відреагували на це повідомлення негайно й дуже по-різному.
Міс Бел, наймолодша з друкарок, сказала:
Якщо це епілепсія, треба засунути йому в рота корок. Хто має корок?
Корка не мав ніхто.
Міс Сомерс сказала:
У його віці це, мабуть, апоплексичний удар.
Корка не мав ніхто.
Міс Сомерс сказала:
У його віці це, мабуть, апоплексичний удар.
Міс Ґріфіт заявила:
Ми повинні викликати лікаря і негайно.
Але вона не змогла проявити притаманної їй практичної винахідливості за всі шістнадцять років своєї служби жодного разу не доводилося викликати лікаря до міського офісу. Вона мала власного приватного лікаря, але той мешкав далеко, у Стітгем-Гіл.
Як знайти лікаря, що жив би неподалік, може, хтось знає?
Ніхто не знав. Міс Бел схопила телефонний довідник і стала шукати координати лікарів на літеру «Л». Але то був довідник алфавітний, і лікарі не були тут зведені в одну категорію, на відміну від таксі. Хтось запропонував викликати швидку допомогу але з якої лікарні?
Лікарня має бути приписана до цього району, наполягала міс Сомерс, інакше вони не приїдуть. Адже всі медичні заклади тепер належать до системи Національної охорони здоровя. Тобто лікують лише місцевих.
Хтось запропонував зателефонувати за номером 999[1], але міс Ґріфіт була шокована такою пропозицією і сказала, що це означає мати справу з поліцією, чого вона не допустить ніколи. Для громадян країни, у якій усі мають право на медичну допомогу, група цілком інтелігентних жінок виявила неймовірне невігластво в тому, як слід користуватися цією допомогою. Міс Бел заходилася шукати номери телефонів відділень швидкої допомоги під літерою «Ш». Міс Ґріфіт сказала: «Треба знайти його лікаря він мусить мати власного лікаря». Хтось побіг шукати довідник приватних телефонів. Міс Ґріфіт наказала хлопчикові на побігеньках їхньої контори вийти на вулицю й знайти лікаря як завгодно й де завгодно. У довіднику приватних телефонів міс Ґріфіт знайшла сера Едвіна Сендімена, що мешкав на Гарлі-стрит. Міс Ґросвінор, упавши в крісло, забідкалася голосом, куди менш пихатим, ніж зазвичай: