Всего за 261 руб. Купить полную версию
Та пощо мені все це знати? Теж сповідальника знайшов.
Не сповідуюсь, ти! Степан легенько тицьнув Чотаря кулаком у бік. Розказую, що схожі ми. Ти бачити цього не хочеш.
Чим подібні?
Бо ти, братику, напевне теж за німців хребта гнув. Інакше пішов би до лісу, з нашими хлопцями. Але ж кортіло пересидіти війну, і не зиркай на мене, бо я такий самий. Тільки бублика крутив, возив різні газети та книжечки з тамтої друкарні. Ти за що тримався?
Артіль мали, неохоче, аби лиш відчепився, промовив Мирон. Тато, дядько, я.
Справна артіль, реготнув Цвяшко. Так собі бачу, горбатилися обоє, хто як міг, і не визнали таких, як ми, особами, котрі скоїли злочини проти червоних за німецької окупації. Тобі скільки?
Ти про що?
Років.
А. Ну, двадцять пять.
Маю на два роки більше. Як думаєш, чому ось тільки нас із тобою вирішили відправити захищати їхню батьківщину? Бо тут, у тилу, не було кому працювати. Німці, братику, так само не всіх гамузом вивозили в телячих вагонах до рейху. Хтось має тут теж чорну та взагалі іншу роботу за них робити. Москалі не дурніші.
Мирон мовчав. Зараз новий приятель озвучив думки, які раніше відвідували його голову. Ніби читаючи їх, Цвяшко знову штурхнув його в бік.
Далі слухай. Мені, чоловіче, потім мозок трошки вправили. Коли ось думав пронесе, забули про мене, відсиджуся. Дулю з маком, не вийшло нічого.
Чотар стиснув зуби. Зараз це говорив не новий знайомий, а його власний внутрішній голос. Те, що мучило й пригнічувало весь цей час, вирвалося назовні, утілившись у побитого солдатами майже ровесника. Тим часом Степан, помітно захопившись, вів далі:
У місті все ж таки вирішив не миготіти. Чуйка. Перебрався до родичів на село, тут недалеко. Зате від міста, де військкомат їхній, подалі. У селі, значить, пристроїли до діла. Робочі руки завжди потрібні. А по селах різне говорили. То тут, то там листівки. Заклики вступати до повстанської армії, аби зривати мобілізацію совєтам. Моя рідня від того всього старалася триматися далі, війну тихо пережити. Ну, я ж почав головою думати.
І надумав податися до лісу?
Та не встиг гульк, знайшли. В облаву потрапив.
Оточили село, ходили по хатах, кивнув Мирон. Та сама історія.
Бач, казав я схожі ми. Але я трошки більше зрозумів, уже не ображайся. Тому й тікав.
Бач, казав я схожі ми. Але я трошки більше зрозумів, уже не ображайся. Тому й тікав.
Більше?
Не перепитуй, далі слухай. Чув про якусь там фільтрацію? Я тобі скажу, що це таке. Дотепер ми з тобою, як і всі інші тут, були потрібні, щоб виконувати різні відбудовчі роботи. Дорожні, будівельні, таке. Пайок, картки, аби штани притримати. Так чи ні?
Та все так, не тягни кота за хвіст. До чого ведеш?
Хочу, братику, аби дійшло до тебе, чому нас зараз загребли, а весь цей час не чіпали, лиш тримали на олівці. Улаштовуючись зручніше, Цвяшко легенько застогнав, зачепивши якесь побите місце. Я радіо слухаю, висіло біля сільради на стовпі. Не тільки радіо, люди ж лише про війну й говорять. Так на фронті, чоловіче, почався активний наступ. Москалі людей не жаліють, а наших людей тим більше. Гарматне мясо їм потрібне, і ми з тобою тут ох як підходимо. Є в мене дуже велика підозра: визначать тут усіх як нелояльних до радянської влади. Але не арештують, давно б це зробили. На вищу міру соціального захисту, як тут кажуть, ми з тобою своєю працею на німців не заробили. Зате честь першими піти в атаку й геройськи полягти наша.
Я чув щось про регулярну армію, запасні полки
Та куди тебе в запасний полк! укотре сплюнув Степан, уже зовсім пожвавившись, ніби не його товкли на плацу якихось дві години тому. Нас звідси гнатимуть убивати! Чи німці стрілятимуть у груди, чи москалі у спини, щоб бігли скорше та горлали голосніше! Ось як зрослося все в мене тут, палець торкнувся середини лоба, тоді вирішив тікати.
Далеко не забіг.
Бо ви всі сидите смирно!
Знайшовся один бунтівник! Бачили таких!
Нічого ти, Мироне, ще не бачив. Ну тебе, не хочеш мене чути. Я думав А!
Махнувши рукою з таким виглядом, ніби поставив на всьому довкола хрест, Цвяшко підвівся, крекчучи й стогнучи, мов старий дід, і пошкандибав у протилежний бік корівника.
Жінки прийшли по обіді.
Їх було не менше від десяти, трималися гуртом, а одна навіть привела із собою двійко дітей, старшого хлопця й меншу дівчинку. Зі свого місця Чотар не міг до пуття розгледіти прибулих і не мав наміру йти ближче до колючої огорожі. Але більшість чоловіків на чийсь окрик: «Гляньте, ідуть!» посунули в той бік, не зважаючи на вигуки вартових. Тож Мирон скоро опинися позад усіх, за спинами. Боковим поглядом уздрів неподалік Цвяшка той також не квапився, і, здавалося, знав чи принаймні відчував, що відбувається й чим має скінчитися. Чотар так само не чекав нічого доброго. Та не міг збагнути, з чого тішиться Степан а новий знайомий втіху майже не приховував.
СТОЯТИ! НАЗАД!
Це горлали солдати, розтягнувшись уздовж огорожі з автоматами напереваги. Дула наїжачили на чоловічий гурт, але мобілізовані тільки стишили ходу, не припинивши руху. Чоловіки йшли на автомати мовчки, ніби збиралися своєю масою змести їх, а потім огорожу. Команди не було один із солдатів звів зброю, давши довгу чергу поверх голів.