Анджей Сапковский - Відьмак. Володарка Озера стр 4.

Вона довго мовчала.

 Ні, сказала нарешті, а голос її, здалося, трохи затремтів.  Не там. А ти уважний. Що ж, від правди не втечеш, нема чого ховати голову в пісок Так, Галахаде. Останнім часом я її плямувала досить часто. Кровю ворогів, яких я вбивала. І кровю близьких, яких намагалася рятувати І які помирали на моїх руках Чому ти так на мене дивишся?

 Не знаю, чи ти божество, чи панна смертна Чи ти одна з богинь Але якщо ти мешканка земної юдолі

 До справи, будь ласка.

 Я хотів би,  очі Галахада розгорілися,  почути твою історію. Чи захочеш розповісти мені її, Володарко?

 Вона довга.

 Маємо час.

І вона не дуже добре закінчується.

 Не вірю.

 Чому?

 Ти співала, коли купалася в озері.

 Ти спостережливий.  Вона відвернулася, стиснула губи, а обличчя її раптом скорчилося й стало некрасивим.  Так, ти спостережливий. Але дуже наївний.

 Розкажи мені свою історію. Прошу.

 Що ж,  зітхнула вона.  Добре, якщо бажаєш Розповім.

 Розкажи мені свою історію. Прошу.

 Що ж,  зітхнула вона.  Добре, якщо бажаєш Розповім.

Вона всілася зручніше. І він також усівся зручніше. Коні ходили край лісу, пощипуючи траву та кущі.

 Від початку,  попросив Галахад.  Від самого початку.

 Ця історія,  сказала вона за мить, щільніше загортаючись у піктський плед,  усе більше здається мені історією, що не має початку. Тож я не впевнена, чи вона взагалі скінчилася. Мусиш ти про те знати: страшенно переплуталося в ній минуле з майбутнім. Один ельф розповідав мені навіть, що воно як із тим змієм, який ухопився зубами за власний хвіст. Той змій, знай, зветься Уроборос[13]. А те, що він кусає свій хвіст, значить, що коло замкнулося. У будь-якому моменті часу криється минуле, теперішнє та майбутнє. У кожному моменті часу криється вічність. Розумієш?

 Ні.

 Нічого.

Розділ 2

Вітерець збрижив поверхню озера, що парувало, наче казан, погнав нею клоччя розірваного туману. Кочети скрипіли й шурхали ритмічно, пера весел, що раз у раз показувалися з-під води, сяяли градом блискучих крапельок.

Кондвірамурс виставила руку за борт[15]. Човен плив із настільки черепашачою швидкістю, що вода ледь збурилася й плеснула їй у долоню.

 Ах-ах,  сказала вона, вкладаючи в голос стільки сарказму, скільки вдалося.  Що за швидкість! Ледь не летимо по хвилях. Аж голова обертом іде!

Весляр низький, присадкуватий і міцний чоловяга щось гнівно й невиразно буркнув у відповідь, навіть не підводячи голови, порослої сивуватим і крученим, наче каракуль, волоссям. Адептці вже геть набридли те буркання, хрипіння та стогони, якими цей грубіян відповідав на її запитання відтоді, як вона зійшла на човен.

 Обережніше,  процідила, ледь втримуючи спокій.  Від такого швидкого веслування й мокрець підхопити можна.

Цього разу чоловік підвів обличчя, загоріле, темне, наче дублена шкіра. Забурчав, закашляв, рухом підборіддя, укритого сивою щетиною, указав на приладжене до борту деревяне мотовило й лінь, що зникав під водою й напинався відповідно до руху човна. Схоже, переконаний, що пояснення це вичерпне, поновив веслування. У тому самому ритмі, що й раніше. Весла вгору. Перерва. Весла на півпера у воду. Друга перерва. Ривок. Перерва ще довша.

 Ага,  повільно промовила Кондвірамурс, дивлячись у небо.  Розумію. Важливою є блешня, яку ти тягнеш за човном із необхідною швидкістю й відповідно глибоко. Важливою є риболовля. Решта неважлива.

Було це настільки очевидно, що чоловік навіть не завдав собі клопоту, щоб хоча б бурчати чи кашляти.

 Що ж, кого може обходити,  продовжувала свій монолог Кондвірамурс,  що я цілу ніч на ногах? Що я голодна? Що зад у мене болить і свербить від твердої й мокрої лавки? Що хочеться мені пісяти? Ні, важлива лише риболовля по дорозі. Зрештою, безглузда. Нічого не вчепиться на блешню, яку тягнеш серединою плеса, потоком двадцятисажневої глибини.

Чоловік підвів голову, паскудно подивився на неї й забурчав аж надто сильно. Кондвірамурс блиснула зубками, рада за себе. Грубіян продовжував веслувати повільно, як і раніше. Але тепер він був розлючений.

Вона вмостилася на кормовій лавочці й поклала ногу на ногу. Так, аби в розрізі сукні було видно побільше.

Чоловік забурчав, затиснув на веслах грубі долоні, удаючи, що дивиться тільки на лінь мотовила. Темп веслування, зрозуміло, і не думав прискорюватися. Адептка зітхнула, відмовившись від свого, і зайнялася спогляданням неба.

Кочети поскрипували, діамантові крапельки спадали з весел.

У серпанку, що швидко підіймався, замаячив абрис острова. І темний, пузатий обеліск вежі, що здіймалася на ньому. Грубіян, хоча сидів спиною й не оглядався, невідомо як зрозумів, що вони вже майже на місці. Неквапно поклав весла на борти, підвівся, почав потроху накручувати лінь на мотовило. Кондвірамурс, усе ще з ногою на нозі, посвистувала, дивлячись у небо.