Всего за 284 руб. Купить полную версию
Добре, мамо, каже Роджер.
Він іще мить дивиться на себе в дзеркало губи рожеві, очі сумні і повільно повертається до столу. За його спиною мільярди купонів, розпихані по контейнерах для зберігання, які стояли в них у підвалі. Повільно наш герой розгортає новеньку книжечку для купонів і починає лизати й наклеювати пасмо. Ще лише одинадцять мільйонів пятсот девяносто тисяч книжечок, думає він у фіналі оповідання, і мама отримає свій тюдорівський будинок.
Із цим оповіданням багато що було не так (найбільшою прогалиною була, мабуть, неспроможність Роджера просто наробити нових купонів з іншим клеєм), але воно вийшло гарненьке, більш-менш оригінальне, і я точно знав, що моє письмо було старанне. Після тривалого вивчення ринків збуту в моєму потріпаному «Writers Digest»[28] я відправив «Happy Stamps» у журнал «Alfred Hitchcocks Mystery Magazine»[29]. За три тижні оповідання повернулося в супроводі стандартного листа відмови. На ньому був профіль Альфреда Гічкока, який ні з чим не сплутаєш, надрукований червоним чорнилом, і побажання успіху з моїм оповіданням. Унизу була коротенька анонімна приписка єдина персональна відповідь, що її я отримав з AHMM за понад вісім років, протягом яких періодично туди щось надсилав. «Не скріплюйте рукописи степлером, було сказано в цьому постскриптумі. Вільні аркуші + скріпка = правильний спосіб подачі». Яка холодна порада, подумав я, але теж по-своєму корисна. Відтоді я більше ніколи не скріплював рукописи.
Моя кімната в даремському домі була на горішньому поверсі з косими стінами. Під однією з них стояло моє ліжко. Вечорами я лежав (якби різко підвівся, то запросто міг би добряче гепнутися головою) і читав при світлі лампи на гнучкій ніжці, яка відкидала на стелю цікаву, схожу на удава тінь. Іноді в домі не було чути ні звуку, крім гуготу опалювального котла та щурячого тупотіння на горищі; а іноді бабуся могла годину гукати кому-небудь, щоб пішли подивилися, як там Дік: переживала, що його не погодували. Дік це кінь, який у неї був, коли вона ще працювала шкільною вчителькою. Він уже років сорок як помер. Під другою косою стіною стояли мій стіл, старенька друкарська машинка «Royal» та з сотню книжок у мяких обкладинках переважно науково-фантастичних, які я вишикував уздовж плінтуса. На столі лежала Біблія приз за вивчення віршів напамять від Товариства методистської молоді і фонограф «Вебкор» з автоматичним переворотом платівок і диском, вкритим мяким зеленим оксамитом. Я програвав на ньому свої платівки, в основному це були «сорокапятки»[30]: Елвіс, Чак Беррі, Фредді Кеннон і Фетс Доміно. Я любив Фетса, його рок був щирий, і було чутно, як він сам кайфує від того, що робить.
Моя кімната в даремському домі була на горішньому поверсі з косими стінами. Під однією з них стояло моє ліжко. Вечорами я лежав (якби різко підвівся, то запросто міг би добряче гепнутися головою) і читав при світлі лампи на гнучкій ніжці, яка відкидала на стелю цікаву, схожу на удава тінь. Іноді в домі не було чути ні звуку, крім гуготу опалювального котла та щурячого тупотіння на горищі; а іноді бабуся могла годину гукати кому-небудь, щоб пішли подивилися, як там Дік: переживала, що його не погодували. Дік це кінь, який у неї був, коли вона ще працювала шкільною вчителькою. Він уже років сорок як помер. Під другою косою стіною стояли мій стіл, старенька друкарська машинка «Royal» та з сотню книжок у мяких обкладинках переважно науково-фантастичних, які я вишикував уздовж плінтуса. На столі лежала Біблія приз за вивчення віршів напамять від Товариства методистської молоді і фонограф «Вебкор» з автоматичним переворотом платівок і диском, вкритим мяким зеленим оксамитом. Я програвав на ньому свої платівки, в основному це були «сорокапятки»[30]: Елвіс, Чак Беррі, Фредді Кеннон і Фетс Доміно. Я любив Фетса, його рок був щирий, і було чутно, як він сам кайфує від того, що робить.
Отримавши відмову з AHMM, я забив цвяшок у стіну над «Вебкором», написав на листі з AHMM «Happy Stamps» та настромив його на цвяшок. Відтак сидів на ліжку й слухав «Im Ready» Фетса Доміно. Як не дивно, мені було приємно. Коли ти такий юний, що ще навіть не голишся, оптимізм абсолютно нормальна реакція на невдачу.
Коли мені було чотирнадцять (і я почав голитися двічі на тиждень, коли треба й не треба), цвяшок у стіні перестав витримувати вагу листів відмови. Я замінив його цвяхом-«соткою» і продовжив писати. У шістнадцять я почав отримувати листи не просто з відмовою, а з приписочками від руки, які давали трохи більше надії, ніж поради не користуватися степлером і переходити на скріпки. Перша така записка надії була від Альґіса Будріса[31], тодішнього редактора журналу «Fantasy & Science Fiction»[32], котрий прочитав моє оповідання «Ніч тигра» (натхненням для якого стала, здається, серія «Утікача»[33], де лікар Річард Кімбл працює прибиральником кліток у зоопарку чи цирку). Він написав: «Добре. Не для нас, але добре. У тебе талант. Присилай ще».
Ці чотири коротких речення, написані перовою ручкою, яка лишила по собі великі кошлаті плями, трохи освітили похмуру зиму мого шістнадцятиліття. Років через десять, коли продав уже кілька романів, я знайшов «Ніч тигра» в коробці старих рукописів, і мені здалося, що це цілком пристойна оповідка, хоч і явно написана новачком, який тільки-но почав набивати руку. Я переписав оповідання та знічевя відправив у FSF. Цього разу його купили. Я помітив, що тільки-но стаєш трохи успішним, журнали починають менше кидатися фразою «не для нас».