Всего за 284 руб. Купить полную версию
Коли я наступного вечора повернувся зі школи, Таббі тримала аркуші. Вона помітила їх, викидаючи сміття з мого відерця, обтрусила мяті паперові кульки від цигаркового попелу, розгладила й сіла читати. Вона сказала, що хоче, аби я продовжив. Хоче дізнатися, що буде далі. Я сказав, що ні хріна не знаю про школярок. Вона сказала, що допоможе мені з цим. Схилила підборіддя й усміхнулася у своїй до болю милій манері. «Із цього може вийти, сказала вона. Я чесно так думаю».
Я так і не полюбив Керрі Вайт, так і не повірив мотивації Сью Снелл, коли вона відправляла свого хлопця з Керрі на випускний, але дещо в мене справді вийшло. Ціла карєра. Таббі якимось чином знала, а наскладавши пятдесят аркушів тексту з одинарним інтервалом, я теж знав. Щонайменше, я був упевнений, що ніхто з персонажів, які пішли на випускний Керрі Вайт, ніколи його не забуде. Тобто ніхто з тих, які виживуть.
До «Керрі» я написав три інші романи: «Лють», «Довга прогулянка» і «Переслідуваний»[93], які було опубліковано пізніше. Серед цих книжок «Лють» найбільше бентежила, а «Довга прогулянка» була найкраще написана. Але жодна з них не дала мені того, чого навчила Керрі Вайт. Найважливіше, що в автора початкове сприйняття персонажа або персонажів може бути таким же хибним, як і в читача. На другому місці було усвідомлення, що припиняти роботу над твором лише тому, що тобі тяжко на емоційному рівні чи уяви бракує, погано. Часом треба рухатися вперед через «не хочу», а часом може здаватися, ніби ти навсидячки гівно лопатою вигрібаєш, а насправді все добре виходить.
Мені допомогла Таббі. Для початку я дізнався від неї, що шкільні автомати з прокладками зазвичай працюють без монет, бо вчителі й адміністрація не хочуть, аби по школі ходили дівчата в закривавлених спідницях лише тому, що їм не вистачило четвертака, сказала мені дружина. А ще я сам собі допоміг, покопавшись у спогадах про старші класи (робота вчителя не зарадила: мені тоді було вже 26 і я стояв по інший бік столу) і згадавши про двох дуже самотніх та зацькованих дівчат із мого класу: які вони були на вигляд, як поводилися, як до них ставилися. Украй рідко за всю свою карєру я досліджував настільки неприємну територію.
Одну з цих дівчат звали, скажімо, Сондра. Вона жила з матірю в трейлері недалеко від мене, у них був собака Сир Чеддер. У Сондри був булькітливий, нерівний голос, наче в неї в горлі постійно стояв густий слиз. Вона не була гладкою, але її шкіра видавалася обвислою, блідою, ніби нижній бік гриба. Волосся тулилося до прищавих щік тугими кучериками Сирітки Енні[94]. У неї не було друзів (крім хіба що Сира Чеддера). Якось її мати заплатила мені, щоб я пересунув їм меблі. У вітальні трейлера домінував розіпятий Ісус у майже натуральну величину зі зведеними догори очима, опущеним ротом та кровю, що скрапувала з-під тернового вінка. Він був голий, лише в ганчірці, обмотаній довкола стегон і крижів. Над цією повязкою був запалий живіт і випнуті ребра вязня концтабору. Мені подумалося, що зростання під агонічним поглядом цього вмираючого Бога, безсумнівно, посприяло тому, що Сондра стала такою, як я її знав, боязкою та сірою вигнанницею, яка тинялася коридорами лісбонської школи, наче сполохана миша.
Це Ісус Христос, мій Господь і Спаситель, сказала Сондрина мати, простеживши мій погляд. А ти спасенний, Стіве?
Я поспішив запевнити, що спасенний, наскільки можливо. Водночас мені подумалося, що не буває настільки благочестивих людей, щоб отакий Ісус за них заступився. Він же збожеволів від болю це видно з його обличчя. Якби він повернувся на Землю, то явно не в гуморі для спасіння душ.
Другу дівчину звали, скажімо, Доді Франклін, однак інші дівчата казали на неї Додо або Дуду[95]. Її батьків цікавило тільки одне участь у конкурсах. І це в них добре виходило. Вони виграли цілу купу дивної всячини, зокрема річний запас консервованого тунця «Three Diamonds Brand Fancy Tuna» і автомобіль «максвелл», який належав Джекові Бенні[96]. Цей «максвелл» стояв зліва від їхнього будинку в частині Дарема, знаній як Саутвест-Бенд, яка поступово розчинялася в пейзажі. Раз чи два на рік котрась із місцевих газет портлендський «Press-Herald», льюїстонський «Sun» чи лісбонський «Weekly Enterprise» присвячувала статтю чудній херні, яку вигравали в лотереях і на тоталізаторі батьки Доді. Зазвичай її доповнювало фото «максвелла», або Джека Бенні зі скрипкою, або того й іншого.
Хоч би що вигравали Франкліни, це ніколи не були запаси підліткового одягу на виріст. Доді та її брат Білл ходили в одному й тому самому щодня протягом перших півтора року старшої школи: він у чорних штанях і картатій сорочці з коротким рукавом, вона у довгій чорній спідниці, сірих гольфах та білій блузі без рукавів. Може, хтось із читачів не повірить, але я маю на увазі буквально щодня, проте люди, які зростали в маленьких містечках і селах у 5060-х роках, мене зрозуміють. У Даремі мого дитинства життя було майже зовсім без прикрас. Я ходив до школи з дітьми, які місяцями мали кору бруду на шиї; з дітьми, чия шкіра гноїлася від ранок і висипів; з дітьми, чиї обличчя через необроблені опіки нагадували висушене яблуко; з дітьми, яких відправляли до школи з камінцями у відерці для обіду і самим лиш повітрям у термоску. Це була не Аркадія, а скоріше Доґпетч[97], тільки без гумору.